Я люблю людей як таких

2021-08-16 14:22

Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка перебуває в очікуванні нового ректора. 

З 8 липня посаду виконувача обов’язків ректора обіймає доктор педагогічних наук, професор, декан факультету дошкільної, початкової освіти і мистецтв Світлана Іванівна Стрілець. Про те, чим живе сьогодні університет, як він готується до нового навчального року та до виборів очільника вишу – розмова зі Світланою Стрілець. 

– Світлано Іванівно, як давно ви працюєте в цьому університеті?

– Я не тільки давно працюю тут, але й навчалася в цьому закладі. Після Городнянської школи закінчила фізико-математичний факультет тоді ще Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка, кілька років працювала вихователем у Дитячому комбінаті, а потім повернулася в університет і пройшла шлях від інструктора з роботи з молоддю в гуртожитку (секретаря-диспетчера навчального відділу, інспектора навчального відділу, асистента кафедри педагогіки, психології і методики викладання фізики; старшого викладача кафедри педагогіки, психології і методики початкового навчання; доцента кафедри педагогіки і методики початкового навчання, завідувача кафедри педагогіки і методики початкового навчання та завідувача, професора кафедри дошкільної та початкової освіти) до, з 2019 року, декана факультету дошкільної, початкової освіти і мистецтв Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка.

– Тобто це ваша альма-матер, тож тим більше у вас буде бажання зробити цей університет по-справжньому гарним. На вас сьогодні дивляться як на керівника вишу, бачать вас, можливо, у майбутній роботі. Як ви почуваєтеся в ролі очільника університету, які ваші враження від першого місяця роботи? 

– Головне враження таке: дуже багато відповідальної роботи, але є механізми для її здійснення. У Міністерстві освіти і науки зацікавлені в розвитку нашого університету, є фінансова підтримка, є підтримка наших ідей. Ще одне – нарешті я можу здійснити деякі свої мрії про організацію освіти. Наприклад, у мене завжди була мрія про те, щоби люди, які справді на совість працюють, мали заохочення, моральне й матеріальне, відчували, що вони завдяки тому, що роблять, отримують і користь, і задоволення. Якщо ми їх підтримаємо ще й фінансово в наш складний час, то це взагалі буде добре, а така можливість є, тільки треба все гарно обміркувати. Зараз ми вже організували фінансову підтримку тих викладачів, які брали участь в акредитації освітніх програм, керували науковими роботами студентів, що перемогли у всеукраїнському конкурсі. До речі, за результатами цього конкурсу наш університет посів друге місце в Україні, що свідчить про дуже великий науковий потенціал ЗВО.

Є й таке враження: я хочу розібратись, як саме використати механізми для того, щоби покращити наше життя, наш освітній процес. Тут багато складових: і як студентів залучити, і як викладачів не втратити, і як відпрацювати роз’яснення, що саме люди мають робити. На мою думку, багато хто хоче працювати, але не зовсім розуміє, що саме він має робити. Усі люди різні, мають неоднаковий темперамент. Тому комусь треба давати чіткі завдання, і він їх виконає на «відмінно», а хтось сам ініціативний, і треба не вбити його ініціативу. Усі ці варіанти варто врахувати, аби був результат.

У мене яскраве відчуття, що багато чого можна зробити для університету, організації освітнього процесу, структурування, надання працівникам надії та впевненості в завтрашньому дні.

– Здається, і наукові ваші інтереси стосуються організації освіти?

– Це справді так. Наприкінці роботи викладачем на фізико-математичному факультеті я почала захоплюватися темою інновацій у вищій освіті, і це вилилось у наукове дослідження «Методичні засади підготовки майбутніх учителів початкової школи засобами інноваційних технологій» (2013 р.). Коли я захищалась у Києві, багато хто мені казав: «Які ж можуть бути інновації на цьому факультеті? Хіба там вони чимось таким володіють?» Усім здавалося, що цифрові технології можливі лише на фізматі, а я доводила, що в нас досить потужні студенти, що нові технології можливі на всіх факультетах, не тільки технічних, а й гуманітарних. 

Окрім того, до нових технологій належить і так звана АСУ – «Автоматизована система управління», яку ми вирішили придбати для університету. Вона робить керування ЗВО зручним та прозорим, істотно впливає на конкурентні переваги навчального закладу на ринку освітніх послуг, підвищує швидкість і покращує якість роботи зі студентами та співробітниками.
Нові підходи необхідні й елементарно в облаштуванні аудиторій: нам потрібні проєктори, мультимедійні дошки, обладнання, яке б дозволяло добре працювати. На моєму факультеті ми створили дві такі аудиторії для нової української школи, початкової й дошкільної освіти, якими задоволені й студенти стаціонару, і заочники. Але це крапля в морі, за ліцензійними вимогами – понад 50% аудиторного фонду має бути забезпеченим таким обладнанням.

Ще одна інновація – дуальний підхід до освіти, тобто такий, коли вона йде поруч із роботою. Так, у нас уже є базові навчально-наукові лабораторії в Чернігові – ЗОШ І ст. №25, ЗДО №26. Тут наші студенти проходять практичні заняття не в аудиторіях, а й у класах та групах.

– Що ж, тепер, під час виконання обов’язків ректора, і – будемо сподіватися – Надалі, ви справді зможете поширювати ваше бачення навчання із застосуванням інноваційних технологій на всі факультети та на керування університетом. А яким би ви бачили ідеальний результат вашої роботи?

– Ідеальний – аби на наш університет звернула увагу громада нашого міста, області й України, що є такий потужний навчальний заклад із гарною історією, який багато чого може зробити, особливо зараз, коли підготовка вчительських кадрів на часі. Чернігів завжди був і буде студентським містом.

Але головне, щоб у людей з’явилася надія, бо якщо вона буде, люди працюватимуть. Я думаю, навіть у цей період, поки я на посаді виконувача обов’язків, можна щось змінити: і ремонт зробити, тобто готувати університет до нового навчального року, і приймальну комісію підтримати, щоби вона нормально працювала, і багато чого іншого. 

За цей короткий термін, на який я зараз заступила, можна досягти результатів, які люди одразу відчують: тим, хто справді відповідально працює, дати нагороди до Дня Незалежності України, Першого вересня, Дня працівника освіти... Або такий момент: люди пішли у відпустки, а багато в кого закінчується термін роботи 31 серпня, і я не уявляю, із яким настроєм вони мають відпочивати. Треба обов’язково для всіх оголошувати конкурс, люди мають бути впевненими у своєму майбутньому. 

– Щоби досягти гарного результату, адміністратор завжди збирає навколо себе команду. Якою б ви бачили вашу команду?

– Команда однодумців у мене вже є, я б ніколи сама, без них, не прийшла на цю посаду, тим паче, що мене тільки два роки тому обрали на посаду декана. Просто так кинути цей колектив мені не хотілося, але й вони мене рекомендували, і колеги з інших факультетів. Тож команда однодумців – це люди, які зацікавлені натхненно та відповідально працювати та які теж хотіли змін. У цій команді й колеги з інших університетів: завідувачі кафедр, декани, ректори, із котрими ми вже давно спілкуємося на нашому професійному полі. Є стажування, які ми разом проходимо, часто за кордоном, і зазвичай це присвячено перспективам розвитку університетів. Так, 10 викладачів нашого факультету нещодавно брали участь у стажуваннях за норвезьким проєктом «Основи культури і демократії в освіті» і фінським – «Навчаємось разом». Останнє, яке ми проходили, було й із неформальними елементами освіти: тренінгами, міжсесійними завданнями, виїзними засіданнями, конференціями... Тривалий процес таких стажувань спрямований на покращення освіти взагалі та організацію командної роботи. До речі, норвежці були дещо здивовані високим рівнем підготовки наших фахівців на цих курсах, і зараз цей проєкт все ще триває. Тобто однодумців багато, і я почуваюся членом гарної команди. 

Після норвезького стажування ми провели перші в нашому університеті курси підвищення кваліфікації, і вони були вдалими. На ці курси приходили й наші колишні студенти, і ми були раді попрацювати з ними в цьому форматі. Я пишаюся нашими студентами. Тож, коли я говорю, що маю багато однодумців, мені є що згадати з нашої плідної командної роботи.

Але в команді мають бути не тільки однодумці. Дуже важливо, щоби були й інші думки, це буває корисно. Усіх треба залучати. Усі, хто справді хоче працювати, – давайте працювати! 

– Припустімо, що всі охочі добре працюють, як ви зараз сказали, що вам доступні всі необхідні ресурси. Спробуймо намалювати університет вашої мрії.

– Має бути гарне минуле в університету. Але водночас він має бути сучасним. Наприклад, зараз ми почали облаштовувати двір університету, щоби там можна було навчатися на свіжому повітрі, зробити «зелені аудиторії». Хотілося б, аби викладачі та студенти-біологи опікувалися рослинністю нашого подвір’я, щоби був корисний, а також і приємний куточок відпочинку для студентів і викладачів... В університеті моєї мрії мають бути сучасні аудиторії, бо багато залежить від того, де, в яких умовах навчаються студенти. Університет мрії – із сучасними, як молодими, так і досвідченими викладачами високого рівня, світового рівня, щоб їх знали, шанували. Стосовно студентів в університеті моєї мрії... Знаєте, до наших студентів у мене немає жодних претензій! Хотілося б лише, щоб їх було більше. У нас є можливості бути великим університетом, набирати багато студентів: ми неподалік від Києва, Чернігів розвивається – це гарне сучасне місто! Усього цього дуже б хотілося – створити справжні Чернігівські Атени, якими вони були за засновників нашого університету Лазаря Барановича та Івана Максимовича.

– Гадаю, ви цього досягнете. Ви прийшли на цю посаду під таким гаслом: «Зміни». Перша публікація про вас була саме із цим словом та гарною цитатою з Махатми Ганді «Ми повинні стати тими змінами, які хочемо бачити у світі...»

– О так, це колеги з мого факультету зробили цю публікацію, вони просто добре мене знають і розуміють, що зі мною пов’язані зміни (усміхається. – Авт.). Те, що зміни мають бути, це точно, ніщо не стоїть на одному місці. Якими можуть бути зміни зараз? У кожного факультету буде своя стратегія розвитку. Це називається менеджмент, його треба організувати, є механізми для того, щоб усі викладачі отримували гідну платню та мали стимул для відданої праці. 

Окрім роботи, всім потрібний і хороший відпочинок. Тому я завжди за те, щоби після закінчення робочого дня люди не затримувалися на місцях, а йшли до сім’ї, бо їм необхідно набиратися сил та гарних емоцій, і це теж частина менеджменту. Де я цього навчилася? По-перше, у мене в цьому плані була гарна наукова школа, коли я працювала над кандидатською, а потім докторською дисертаціями. Тут я дуже вдячна академіку Володимиру Івановичу Бондарю, на жаль, уже покійному, якому вдавалося залучати до свого факультету студентів більше, ніж у нашому університеті загалом. Я із цим розбиралася – стосовно правильної організації роботи та навантаження викладачів, – хотілося б це розповсюдити на весь наш університет, щоби люди були нормально забезпечені роботою. 

Також я хотіла би на всіх факультетах ввести дисципліну «Основи економічної грамоти». Зараз у нас такий час, що всім треба розуміти, за якими механізмами вони працюють, як правильно організовувати нашу діяльність... У цьому плані акредитація – це досить корисний процес для нас, завдяки акредитаційним справам усі співробітники факультетів долучилися до створення освітніх програм, організували цю роботу командно, зрозуміли, як працює цей механізм – і це дуже добре. 

– Наразі таке дражливе запитання. У ЗМІ з’явилася інформація про те, що університет може втратити будівлю Інституту історії...

– У Міністерстві ніколи не говорили, що цим треба перейматися серйозно. Ми спокійно працюємо далі та не чекаємо тут на якісь погані зміни. Так само й про об’єднання нашого університету з «Чернігівською політехнікою», попри чутки, жодних серйозних розмов не ведеться. Тут, на мій погляд, усе буде гаразд, тим паче, що Інститут історії насправді має в собі багато різних дослідницьких центрів, зараз там відкривається музей рідкісної книги при університетській бібліотеці, у планах – археологічні музейні кімнати... Все це просто неможливо було би перенести в іншу будівлю. Звісно, треба покращувати матеріальну частину, зокрема виконати всі вимоги про безпеку приміщень – і ми це вже робимо як в Інституті, так і в гуртожитку №2, на це виділені кошти в достатній кількості. 

– Ми всі дуже чекаємо позитивних змін, але в наш час нерідко доводиться спостерігати негативні. Через це поставлю ще одне непросте в наш час запитання: як має співвідноситись дистанційне та аудиторне навчання? 

– Звісно, дистанційне було обумовлене карантином, але в нас і раніше запроваджувалося по чотири тижні дистанційної роботи щороку, і навіть навесні 2021-го, коли ще не був оголошений карантин, увели два тижні дистанційної освіти й, таким чином, штучно подовжили карантинний період, який так і не скінчився майже до кінця семестру. Студенти реально дуже мало перебувають у стінах університету та дедалі частіше підпрацьовують під час навчання. На жаль, то була вимушена міра, пов’язана із проблемами грошей на опалення... Але вважаю, що ми знайдемо кошти, аби уникати цього. Дистанційне навчання можливе, на мою думку, лише якщо є гостра необхідність, якісь випадки, що не дозволяють студентам відвідувати заклад вищої освіти. За інших умов воно має бути зведене до нуля. Я знаю, що студенти сумують за університетом, я це почула на зустрічі з ними. Є ще така проблема: не всі спроможні провести дистанційне навчання так, як потрібно, і це неприпустимо, на це треба звернути увагу. 

Чим менше студент перебуває в стінах університету, тим менше місця в його житті займає навчання. Студенти денного відділення ще дуже юні, їм необхідне й реальне спілкування між собою та викладачем, і радість від живих занять, і мотивування до науки, бо інакше вони ніколи не відчують смак освіти, солодкість студентства. 

Але в усього є дві сторони. У дистанційної освіти є два плюси – іноді щось працює від зворотного, так би мовити. Перший: студенти, які раніше ухилялися від занять, зараз зрозуміли, як цінно займатися аудиторно, наскільки важливе живе спілкування. Другий плюс: громадськість почала цінувати професію вчителя. Зараз, коли батьки були вимушені самі замінювати вчителів під час карантину, вони раптом зрозуміли, що вчитель – це не лише передавач інформації і що фах учителя надважливий у суспільстві. 

Тож це дуже добре, і ми маємо підтримувати в університеті ідею про пошану до вчителя й викладача, на яку вони справді заслуговують, і самі шанувати своїх студентів та колег.

– Університетом і не тільки давно розповсюджується з уст в уста інформація про гарний рівень колегіальних стосунків на факультеті початкового навчання. Це те, до чого всі прагнуть, бо на роботі проводиш більшу та продуктивнішу частину життя, і хотілось би прожити її в середовищі, де панують доброзичливі стосунки між колегами. Вам це вже вдалося налагодити на вашому факультеті, то відтак – що таке для вас колегіальність? 

– Це передусім спільна ідея, яка об’єднує колег, ідея про єдину для всіх справу та відповідальність за неї, власне, ідея єдності колективу та його підтримки. Але колегіальність можлива тільки за наявності того, хто буде продукувати ці стосунки, подавати об’єднувальні ідеї. Важливо людям пояснити, що це за ідеї, чому колеги, різні за темпераментом та характером, – а ми всі різні, – мають працювати так або інакше. Для того, аби колектив був дружним, є різні засоби, головне – треба спілкуватися, дякувати, відзначати, вислуховувати у формальній чи неформальній розмові. Дуже важливо вислуховувати всіх і всі рішення приймати після обговорення колегіально. 

–  Ви дуже зайнята людина, що зрозуміло, тож чи залишається час на захоплення та приємності цього життя? 

– Я багато чого полюбляю. Садівництво, домашніх тварин (собаки, кішки, у нас кілька японських курочок, які потребують дуже багато уваги). Люблю перечитувати класичну літературу, шукати нові смисли в ній, читати книжки, які мені потрібні для роботи. Люблю театр, особливо Національну оперу України. Люблю цікавих людей, які чимось захоплюються, у яких можна чогось повчитися: це й наші студенти, і викладачі... Мене це дуже надихає. Навіть просто виховані люди – буває, раптом перетнешся в місті з такими – дуже розраджують душу. А взагалі я люблю людей як таких, люблю розуміти їх – саме тому, мабуть, і прийшла на цю посаду. Треба всім людям дати шанс.

– Є люди, на кого ви би хотіли рівнятися? Хто вас надихає?

– Мені подобається стиль роботи й життя ректора Вінницького університету Наталії Іванівни Лазаренко. Завдяки нашому знайомству з нею також я вирішила балотуватися на посаду ректора. 

А серед великих – Леся Українка як борець і натхненна людина, математики Соф’я Ковалевська та Костянтин Лебединцев, хімік Марія Кюрі. А ще мене надихають афоризми великих людей, наприклад, Черчилля або Вільяма Теккерея, який написав: «Світ – це дзеркало, він кожному відбиває його власне обличчя. Нахмуртесь – і він у відповідь гляне на вас похмуро; усміхніться до нього, засмійтеся разом із ним – і він буде такий веселий, як і ви...» На мій погляд, дуже мудро сказано! 

– Щиро бажаємо вам успіхів на вашій новій посаді, Світлано Іванівно, також – утілити в життя ваші мрії про університетське навчання та колегіальність, використати тепер на практиці все те, про що ви писали в докторській дисертації, та зробити навчання щасливим і для студентів, і для викладачів, аби світ усміхався їм у відповідь. 

Підготувала Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото надане респонденткою

 

Інші новини:


В’ячеслав Летута: «У Чернігова є шанс стати №1 в Україні»

Наш сьогоднішній співрозмовник – успішний чернігівський підприємець, співзасновник компанії Platinum. Пан В’ячеслав – депутат Чернігівської міської ради, представник ПП «Рідний дім», член постійної комісії з питань архітектури, будівництва та регулювання земельних відносин.

2021-09-24 10:41