Олена Дмитренко: «Політика – це велика відповідальність»

2021-08-10 07:39

У грудні минулого року Чернігівську обласну рада очолила Олена Борисівна Дмитренко. Енергійна, наполеглива, з чималим досвідом у сфері управління, вона ламає стереотипи про чиновників, вважає, що її мають сприймати такою, яка вона є, і доводить, що можна відчувати себе комфортно у різних обставинах.

– Що особисто для вас означає слово «незалежність»?

– Якщо стосовно нашої держави, це те, що нашу державу почули і побачили в усьому світі. Особисто для мене – це коли я можу обирати ту справу, котра мені до снаги, коли я можу планувати своє життя, хай навіть і на короткий термін. Але в людини має бути і залежність – наприклад, від дорогих їй людей, адже це дуже добре, коли поруч є рідні люди. Тобто, незалежність і залежність – це два поняття, котрі поруч і вони не виключають одне одного.

– У вас надзвичайно активна робота, котра потребує бути на зв’язку вдень в ночі. Ви любите свою роботу?

– Так. Хоча я не можу сказати, що вона легка, на роботу я йду з задоволенням. Звісно, бувають моменти, коли виникає багато проблемних, етичних питань. Але мені подобається спілкуватися з людьми, тож робота мені – в радість.

– Про таку роботу ви мріяли в дитинстві?

– Ні. Пригадую, в 5 чи 6 класі потрібно було писати твори на вільну тему. Чомусь я постійно писала, що хочу стати стюардесою. Думаю, багато дівчаток також про це мріяли. Потім життя все розставляє по своїх місцях, і ти стаєш тим, ким маєш стати.

– На вашу думку, існує таке поняття, як жіноча політика?

– Політика не має жіночого чи чоловічого обличчя. Це дещо усереднене. Але жінки можуть внести до політики певну м’якість, адже жінка по своїй природі – берегиня, в неї сильно розвинуто почуття відповідальності перед дітьми, родиною. І вона це переносить і на політичну арену також.

– Для вас Чернігівська область – це велика родина?

– Однозначно. Але відповідально потрібно ставитися не тільки до області, а й у цілому до України. Якщо ми не будемо відчувати родинних зав’язків один із одним, то не матимемо майбутнього. І держава – це також родина, за яку ми всі відповідальні.

– Ви вже 8 місяців очолюєте обласну раду. Якщо провести паралель із Олімпіадою, котра зараз відбувається в Токіо, що вважаєте своїм найбільшим досягненням, за яке можна отримати олімпійське «золото»? А «срібло», «бронзу»?

– Олімпійського «золота» ще не заробила – я досить критично ставлюся до себе. Але ви вірно підмітили, що незабаром буде 9 місяців – саме стільки жінка виношує дитину. Може, через 9 місяців я і виконаю олімпійський «золотий» норматив. Якщо ж без жартів, то, звісно, робота триває, певні здобутки є, ми потроху рухаємося вперед. Адже велика справа, складається з малих. Наприклад, у нас почав гарно працювати наш комунальний заклад готель «Придеснянський». До речі, єдиний заклад такого плану на теренах України, який належить обласній раді. Змінився керівник, змінився підхід до менеджменту, і маємо позитивний результат роботи.

– Що із того, що не вийшло поки що зробити, вважаєте за необхідне втілити найближчим часом?

– Дуже важке питання, котре зараз на слуху, стосується «Облагролісу». Воно обростає правдивими і неправдивими чутками, але те, що там немає ідеального порядку – це однозначно. Те, що там потрібно наводити лад, без сумнівів, і я підписуюсь з цього приводу під кожним словом. Те, що потрібно передати в громади ліси, – теж правильно, тому що те, що перебуває на території громад, має їм належати. Але, я це відстоюю і буду відстоювати, все має відбуватися в правовому полі. Вважаю, якщо ми правильно вибудуємо механізм передачі лісів, це буде одне з найважливіших рішень обласної ради цього скликання.

– Ви до посади голови обласної ради керували Козелецькою громадою. І знаєте життя громад із середини, спілкуєтеся з головами ОТГ. Що зараз відбувається з реформою децентралізації?

– Залишилося декілька кроків, котрі мають бути зроблені найближчим часом для того, щоб реформа була завершена. Це – зміни до Конституції., і це дуже серйозний крок, адже з Конституцією треба поводитися з усією повагою і обережністю. Це – наш Основний Закон. Думаю, що протягом осені ці зміни будуть внесені, і тоді ми зможемо з повною відповідальністю говорити, що реформа децентралізації завершена.

– Що найважливіше у вашому житті?

– На першому місці, мабуть, як і в кожної людини, це здоров’я близьких. На другому місці, щоб все було правильно на роботі, щоб я відчувала, що не роблю помилок. Дуже важливо жити в гармонії зі світом, із тим, що ти робиш у той чи інший час. Якщо всі твої дії співпадають із твоїм внутрішнім світом, тоді ти будеш щасливим. 

– Які людські риси найцінніші, на вашу думку?

– В житті ми пробачаємо багато речей, і це треба вміти робити. Адже людина під впливом емоцій може зробити неправильні кроки, про які потім може шкодувати все життя. Єдине, чого я не зможу пробачити і не люблю в людях – це непорядність у стосунках або зрадливість. Це для мене неприйнятно.

– Політика вас змінили як особистість? 

– На жаль, так. Доки ти не в політиці, світ сприймаєш по-іншому, віриш телебаченню, соцмережам… Політика дуже багато в чому розчаровує й примушує подивитися на все під іншим кутом, ти починаєш розуміти, що багато чого абсолютно не відповідає дійсності. Тож політика змінює, але й загартовує одночасно. Політика – це велика відповідальність.

– Хто для вас є прикладом у житті?

– Мама. Вона – дитина війни, народилася в 1940 році, тож має особливе ставлення до багатьох речей. Вона з малесенького села, з родини, в якій було четверо дітей. Але вона отримала гарну освіту, викладала все життя. Зараз вона в дуже поважному віці, але зберігає абсолютно ясний розум і я досі прошу в неї поради з багатьох речей. Прикладом був і мій батько, який, на жаль, дуже рано пішов із життя – у 49 років. І я вже зараз розумію, що дуже на нього схожа характером.

– Яка була найважливіша порада від мами?

– Я нею не скористалася – не займатися політикою, в яку я прийшла в 2010 році. Мама була категорично проти цього, говорила, що я гарний викладач, люблю свою професію. До речі, в моєму житті був період, коли я дуже хотіла повернутися до школи – скучала за дітьми й шкільною атмосферою. І довго для мене 1 вересня було важким днем – хотілося почути шкільний дзвоник, гамір, побачити море квітів… Тож тепер, із висоти свого політичного досвіду, вже я проти того, щоб моя донька займалася політикою. 

– У вас інтернаціональна родина. Як виховати в собі толерантність, полюбити незнайомі звички, традиції, пісні, навіть страви так, щоби вони стали своїми, рідними, але не втратити свого, українського?

– Якщо ти поважаєш людину, котра поруч із тобою, і хочеш, щоб стосунки були міцними, потрібно навчитися йти на поступки. Я приїхала до Вірменії, коли мені було 22 роки. Було важко спочатку – інші звички, мова, традиції. Але я не відчувала себе там чужою, до мене було дуже шанобливе ставлення. А я намагалася дотримуватися традицій і, вважаю, саме так і має відбуватися – я була на іншій території, а значить, шанувати їх. Я вивчила вірменську й досі спілкуюся з родичами звідти, їздимо з родиною до Вірменії. Хоча з чоловіком ми розлучилися давно, нас завжди там радо приймають. А я не втомлююся дивуватися й знайомитися з історією Вірменії, з її християнськими храмами, які набагато старші за наші. Адже Вірменія була першою християнською державою в світі. 

– Ви любите мандрувати, ви неодноразово говорили, що це для вас – ковток свіжого повітря. Які маршрути для вас найулюбленіші?

– На жаль, і часу на мандри стало не дуже вистачати, і пандемія заважала. Але вона ж і допомогла мені відкрити з іншого боку Україну. Вона мені дуже подобається за своїми природними можливостями. Адже тут є і гори, і море, і степи, і ліси. Тобто, кожен може вибрати собі відпочинок до душі. Дуже хочу побувати на рожевих озерах у Херсонській області, багато про них чула. Тож шукатиму час, щоб туди поїхати. А загалом єдина область в Україні, де я не була – це Донецька. Дуже люблю Одесу, адже там такий колорит, намішано багато національностей. Мені це подобається – цікаво. А скільки чудових місць на Чернігівщині! Просто там, де ми живемо, ми просто не помічаємо цікавого навколо. Я люблю спокій, тож ми їздимо на озера, де дуже мало людей, де відчуваєш єднання з природою. 

– Куди ви би рекомендували поїхати в Україні?

– Дуже хочу сама поїхати і всіх закликаю побувати у Вилково. Це наша українська Венеція в Одеській області. В Чернігівській області – безліч місць для відпочинку. Особливо подобається комплекс Голубих озер, але не центральне озеро, а дальнє. Люблю Козелецький район – Задесення. В будь-якому селі можна відпочити. А не так давно відкрився екологічний комплекс у с. Отрохи – «Деревіль». Тут живуть олені, муфлони, лані, козулі… Надзвичайний відпочинок і море вражень, особливо для дітей. 

– Охарактеризуйте себе трьома словами.

– Це найважче запитання! Активна, енергійна, я не вкладаюся в стереотипи типового держслужбовця. Й мені хочеться зламати шаблони. Щоб люди не складали своє враження, виходячи з зовнішнього вигляду, а за її суттю , за тим змістом, який вона несе. Ми розпочали з чудового запитання про незалежність. Наведу приклад. Колись я була в складі делегації до міста-побратима Чернігова Меммінгена. Їхала в перший раз, взяла з собою відповідний одяг, щоб виглядати згідно з протоколом. Яке ж було моє здивування, коли на зустрічах люди були вдягнені так, як їм було комфортно і вони абсолютно вільно себе почували. Тоді я зробила для себе висновок: так, є протокол, якого, звісно, варто дотримуватися на офіційних заходах, а в інших випадках потрібно віддавати перевагу простоті – це стосується й одягу, й спілкування. Це і є прояв незалежності людини. 

– Чим або ким найбільш пишаєтеся?

– Донькою. Вона постійно навчається, працює над собою. Мені це надзвичайно подобається. А головне, вона подарувала мені онука.

– Ваша головна мрія вже здійснилася?

– Ні. Чим довше людина має можливість мріяти, тим більш насиченим буде її життя. Тому моя мрія ще попереду, я її ще навіть до кінця не сформувала. 

– Що для вас особисте табу?

– Чого я однозначно собі не дозволю, це підло вчинити до людини, з якою я спілкуюся. У вірмен є з цього приводу дуже цікавий вислів. Його сенс такий: якщо з людиною переламав хліб, та вже з нею поєднаний. Це, звісно, образно, але суть передає вірно. Якщо я дізнаюся, що стосовно мене чи моїх рідних хтось чинить непорядно, я перестаю з такою людиною спілкуватися. Це для мене табу.

– Яке у вас хобі?

– Я довго збирала корівок, мала чималу колекцію. Щоправда, зараз я майже всю колекцію роздала, залишилися тільки найулюбленіші. Чому корівки? В моєму житті був досить складний період. Я переїхала до Києва, родина залишилася тут. В Києві була адаптація, нова робота, нові обставини життя. Карині, доньці, хтось привіз у подарунок м’яку іграшку – корівку з ромашкою. Для мене ця іграшка стала символом дитинства, і коли в якомусь магазині в Києві я побачила подібну, тільки дерев’яну, я одразу її купила. Так розпочалася моя колекція, яка нараховувала понад 500 корівок. Зараз залишилося трохи більше 80.

– Домашні улюбленці…

– Вони для мене – члени родини. Це собака породи кане-корсо, її звати Дора і вона вже доросла – 8 років. Дуже велика розумниця. Дора живе в абсолютній гармонії з котом породи персидський плюшевий екзот. А вони мають складний характер і важко уживаються з іншими тваринами. Він у нас уже жив понад рік, коли з’явилася Дора. Тож ми хвилювалися, як пройде знайомство. Пара сутичок, звісно, відбулися, кіт показав, хто в домі господар, зараз дружать. Була ситуація, коли котові довелося робити операцію вдома. Дору довелося виводити у двір й закривати у вольєрі, адже вона чула, як кіт нявкає під наркозом і ледь не рознесла двері через хвилювання за свого друга. 

– Ваше життєве кредо?

– Не зупинятися, рухатися вперед. Навіть тоді, коли забракне сил і хочеться зупинитися. 

ДИВИСЬ НА YOUTUBE

Записала Алла ПРИМА

 

Інші новини:


Запобігти страшній недузі

У  Всесвітній день боротьби з раком молочної залози варто вкотре привернути увагу суспільства до проблеми цього захворювання. Адже цей вид раку посідає перше місце в структурі онкологічної захворюваності у жінок. І в зоні ризику − кожна представниця прекрасної статі репродуктивного віку.

2021-10-25 11:53