Валентин Буряченко: «Честю мундира вважаю писати правду!»

2021-06-04 18:28

Сьогодні, напередодні Дня журналіста, наша розмова з Валентином Буряченком, полковником запасу, котрий довгий час очолював пресцентр АТО, мав два відрядження і три ротації в зоні бойових дій на сході України. Був свого часу спецкором газети «Народна армія», потім – головним редактором журналу «Військо України», отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня і ще 17 нагород, зокрема, від Держкомітету телебачення і радіомовлення України за розвиток інформаційної сфери та високі відзнаки Міноборони і Генштабу.

– Останній номер журналу «Військо України» вийшов у грудні 2018 року. І на його сторінках ми прощалися з нашими читачами. Прощалися не тільки ми, на той час закривалася ще військова газета «Народна армія». А загалом у Збройних силах України на початок гібридної війни на сході, до окупації Криму, існувало чотири друковані видання. Це газети «Флот України», «Крила України», центральні – газета Міноборони «Народна армія» і журнал Міноборони «Військо України». Так само була Центральна телестудія Міністерства оборони і телерадіокомпанія «Бриз» Військово-Морських сил України, розташована в Криму, котра працювала 24 години на добу і була єдиною україномовною телерадіокомпанією на півострові. Загалом же, на початок російської агресії у Збройних силах України було 250 журналістів. 

– Так мало?..

– У той час, як інформаційні війська РФ налічували тисячі працівників...

У нас же, тільки-но почався процес роздержавлення, 2016 року були розформовані «Крила України», також «Флот України». 

– Тобто ці газети не реформувалися, як зробили комунальні ЗМІ, а просто закрилися? Власне, справді, вони й не могли реформуватися... Адже, за законом, видання мали би після роздержавлення продовжувати висвітлення армійських тем. Але робити це власним коштом...

– Цього варіанту ніхто й не розглядав. Адже ми перебрали всі напрямки роздержавлення, й жодний варіант для військових ЗМІ був неприйнятним. Міноборони, як могло, здійснювало спротив. Просили нардепів зробити виняток для нас, як це було зроблено для «Урядового кур’єра» та «Голосу України». Але депутати у ВР згоджувалися спочатку на один друкований орган, але врешті ліквідували всі. І зліпили з журналу та газети Агенцію Міноборони, котра працює в електронному вигляді. Щоправда, телебачення залишилися. 

– Мабуть, ви не були «слухняним» журналом?

– Ні, не були, як і газета. Ми просто були правильними виданнями. І добре робили свою справу. Та користувалися повагою у наших воїнів, і на передовій також. 

– Відомо ж, яке друковане слово дороге нашим захисникам. Вони там, на фронті, якраз читають газети. У нас часто беруть «Деснянську правду» для передачі на схід нашим воякам. Та навіть із того, як дбайливо й тепло захисники ставляться до дитячих листів, малюнків, як передають їх побратимам, можна зробити висновок, що саме на фронті преса, живе слово, – потрібні.

– До того ж, хоч електронні ЗМІ вже давно увійшли в наше життя, на Донбасі смартфонами, нагадаю, користуватися неможна. Адже ворог одразу вирахує розташування вояків. Тому мобілка там потрібна, аби ввімкнути її у більш-менш безпечній зоні й подзвонити рідним. І як відтак читати в інтернеті матеріали Інформагенції Міноборони? 

А щодо дієвості друкованого слова, то можу сказати: я добре зрозумів це, коли почав працювати в Чернігові 1997 року, отримавши другу освіту у Київському військовому гуманітарному інституті за фахом «Журналістика».

– А якою була перша?

– До цього я навчався в Сімферопольському військовому училищі на факультеті залізничних військ. За розподілом мене залишали служити в Сімферополі в Нацгвардії. Адже ще будучи курсантом, я став членом місцевого виконавчого комітету Спілки офіцерів України в Криму. І відстоював нашу Україну там разом із однодумцями дуже сильно. Мене в нашій маленькій українській діаспорі училища називали президентом автономного українського взводу. В той час, як багато наших викладачів і курсантів ходили на проросійські мітинги. Курсанти ж були з різних колишніх республік Союзу. Їх випускали офіцерами запасу, вони їхали додому і там складали присягу своїм країнам. Пам’ятаю, ми пришивали ґудзики з тризубом на шинелі. А місцеве населення в Криму це дуже негативно сприймало. Навіть бабусі, які торгували насінням біля КПП училища, нам його не продавали, бо ми для них були бандерівцями. Незалежність тоді тільки починалася. Якраз відбувся Перший всесвітній конгрес українців у Криму. На ньому я тоді познайомився з Іваном Драчем, іншими видатними особистостями, бо був серед 20 проукраїнськи налаштованих курсантів, котрі там здійснювали охорону. 

Але в Нацгвардії в Сімферополі я не залишився. Адже моє серце належало вже дружині Наталі, ми з нею однокласники. І вона чекала на мене в рідному Конотопі. Однак хлопці-курсанти з нашої так званої діаспори, за моєю рекомендацією, очолили осередок Нацгвардії в Криму, коли стали офіцерами.

А я повернувся в Конотоп у залізничні війська. Саме ми, до речі, тоді будували відомий міст під Новгородом-Сіверським разом із чернігівським залізничним полком.

– Як у твоє життя увійшла журналістика?

– Я поїхав у Київ на навчання до Військового інституту. І справді чисто випадково став військовим журналістом – на цю спеціальність був найменший конкурс. Хоча твір довелося писати. Я пройшов. І навчався 2 роки. У 1997 році був випуск.

Стажувався в «Україні молодій». Згодом вів там рубрики «Парад шахрайства» і «Школа виживання». Мене тоді похвалили в інституті за аналітичну статтю «Лохом бути повний кайф – допоможе Гербалайф». Я довго збирав матеріали. Від того, як агітували й продавали ці препарати на станціях метро – до серйозних речей, наприклад, негативного впливу на організм. Тоді загалом було багато шахрайства, і людей дурили на кожному кроці. Тому яскравих матеріалів написав багато.

А після навчання поїхав до Чернігова спецкором газети «Народна армія». Тут стояло Північне оперативне командування. На Чернігів замикалося багато військових частин. Десна, Гончарівське. Пригадую, що одразу познайомився з цивільними журналістами. Часто бував у пресклубі реформ. І набирався вже іншого досвіду. А в штабі дуже уважно читали регіональну пресу. Чітко працювала пресслужба, яка всі публікації клала керівникам на стіл. Я ж був представником Міністерства оборони. І моїм завданням було висвітлювати плюси й мінуси наших Збройних сил, як то є на місцях. Честю мундира вважав писати правду. Наприклад, один генерал, який обіймав високу посаду в Києві, багато квартир «нахапав» у різних містах. У Чернігові теж тримав за собою службову квартиру, хоча місцеве начальство хотіло це житло виділити військовослужбовцю, у якого дитина була хвора на ДЦП. Тож попросили мене допомогти у цій ситуації. І я написав про це в інтерв’ю. Відтак усе стало на своє місце.

Чернігівські військові були дуже вдячні. Також пригадую: військові частини обленерго відключало за несплату за електроенергію. У нас це сталося з полком на Єськова. Я запросив тележурналістів із «1+1». Ми розклали все по поличках. І питання вирішилося. Бо казарми вже запасалися буржуйками... Це були 2006-2007 роки. На армію тоді уваги особливо не звертали... То в НАТО йдемо, то не йдемо. Навіть від цивільних журналістів чув: навіщо нам армія?.. Вважаю, розквіт військової журналістики почався 2008 року. Бо очолив Головне управління преси та інформації в Міноборони видатний чоловік, котрий створював першу пресслужбу Міноборони. Це Олександр Михайлович Клубань, професор, нині він викладає у Військовому інституті КНУ імені Шевченка. 

А перед цим були створені регіональні медіацентри Міноборони, який я в Чернігові очолив. До цього чіткої медіаполітики в армії не було. І тоді до нашого медіацентру почали приходили журналісти, ми стали колегами й друзями. Власне, медіацентр став журналістською домівкою. 

– Так, часто згадую ваші креативні заходи...

– Одного разу ми запросили чернігівських журналістів на танкодром. І навіть дівчата-журналістки там спробували водити танк. Їздили й на стрільбища. Ми загалом давали для регіональних журналістів багато інформаційних приводів для публікацій. Наприклад, чого варта акція «Армія гарантує – святий Миколай тебе не забуде». Зібрали більше 100 дітей – сиріт, напівсиріт, позбавлених батьківського піклування в Будинку офіцерів. І влаштували для цих дітей справжнє свято. Командири частин та їхні заступники з виховної роботи зустрічали дітлахів. Скільки цікавого ми тоді їм показали. А які подарунки, смаколики підготували.

Ще одна, вже патріотична, акція згадується – «Спробуй себе в ролі військового кореспондента». Діти організовувалися в команди й робили підписи під фотографіями. За 1 місце переможці отримали телескоп, у який було видно кратери на Місяці й снігові шапки на Марсі. А ще була акція «Вся правда про армію». Ті, хто відслужив і ставав у військкоматі на облік, спілкувалися з журналістами і розповідали про службу, як є. Але найкращою, напевно, була акція «Напиши листа матросу». Адже більшість чернігівців не знали, що місто опікується морським тральником «Чернігів». А на ньому служили чернігівці! Тоді школярі написали матросам листи, намалювали малюнки. Ми поїхали до них у гості – представник медіацентру і місцеве телебачення та журналіст. Це був 2011 рік. Наші моряки давали ці листи читати й на сусідні кораблі. А згодом журналісти на тиждень перевтілилися у матросів. Жили на тральнику і все робили за розкладом. 

Цією акцією листів ми прагнули, з одного боку, показати військовим морякам, що ними пишаються, цінують їхню нелегку службу. А з іншого – донести до громади Чернігова, що це їхній підшефний корабель. На жаль, він зрадив Україну, коли зелені чоловічки окупували Крим. Із 36 членів екіпажу лише 6 залишилися вірними присязі. 30 на чолі з командиром стали служити РФ... На моє переконання, цьому сприяла й незадовільна шефська робота над кораблем, яка велася абияк, час від часу. 

А в 2012 році почалося нищення військової журналістики при міністрові Саламатіну. При міністрові Лебедєву теж просувалася ідея скорочення медіацентрів та газет. Але коли після Майдану почалася Антитерористична операція, постало питання організації роботи преси. Мас-медіа починали працювати в нових умовах. І цим зайнялися військові журналісти. Тоді я вже працював у журналі «Військо України». Спочатку заступником, а тоді головним редактором. Росія інформаційно підготувалася до гібридної війни. А нам треба було переформатовуватися дуже швидко. Отже, був створений пресцентр АТО. Туди на ротаційній основі делегувалися представники військових ЗМІ. Під час першого відрядження в зону АТО я мав завдання від заступника міністра оборони – розібратися, яка ситуація там із акредитацією журналістів, і відтак упорядкувати їхню роботу. Бо спостерігався повний хаос. А ми були відповідальними за життя представників мас-медіа. Маю сказати, тоді щодня в АТО працювало від 2 до 2,5 тисячі журналістів. І це не тільки відомі канали, але й регіональні, і закордонні ЗМІ – «Франц-прес», «Бі-Бі-Сі»... Робота мала бути чітко впорядкованою, бо під маркою журналістів час від часу в АТО проникали різного роду шпигуни. А ми мали бути максимально прозорими, аби світ побачив, що агресор не виконує Мінські домовленості. 

Наприклад, ми виводили танки з-під Кримського. Був великий престур. І раптом на автівці приїхала парочка та ще й із дитинкою. Вони ж насправді мали дізнатися, куди ми відводимо танки... Тож ми спрацювали на упередження. І ввічливо їх попросили залишити територію під конвоєм. 

Я займався, наприклад, перебуванням великої делегації іноземних журналістів у зоні АТО. І коли водив їх вулицями Дебальцевого, у них відкривалися на все очі. Самі назви вулиць – Леніна, Комуністична, Соціалістична – про все говорили. Або – стоїть камінь із написом про те, що тут буде пам’ятник видатному поетові Володимиру Сосюрі. Дата – 1987 рік... А тоді вже йшов 2014-й...

Потрапили ми тоді з міжнародними журналістами під мінометний обстріл. Слава Богу, обійшлося.

– Валентине, розкажи про війну, яку ти бачив на власні очі... Адже були часи, коли не вистачало продуктів. Одягу, берців...

– Було й таке. І було багато вигаданих міфів. Росія до цього підготувалася. У нас воювали добробати. Зрозуміло, хто до них ішов. Патріоти. Але під час хвиль мобілізації до АТО потрапляли різні люди. Не всі прагнули захищати Україну всім серцем. Наприклад, одного разу вояки, котрі ніяк не могли дочекатися ротації, журналістові показали цвілий хліб, погані продукти.

Сюжет вийшов гострий. А насправді все було інакше. Проста підтасовка. Той журналіст наступного відрядження сам у цьому пересвідчився. Або інший епізод. Хлопці працювали на санітарних машинах, вивозили поранених із-під вогню на передовій. Коли закінчилася їхня ротація, вони ніяк не могли отримати посвідчення учасників АТО. Виявляється, начальник кадрової служби в Києві усе це гальмував, бо був прибічником Януковича. І один із каналів ТВ розібрався та висвітлив ситуацію. Того майора звільнили. 

Що ж стосується форми, то на початок АТО її не було. Довелося тоді звертатися до Георгія Туки, який очолював волонтерську організацію. Саме він і одягнув нас на перше відрядження. А загалом був матеріал, який у спеку прохолодний, гріє в холод, у вогні не горить. Тобто дуже комфортний. Але цей камуфляж пропонувався для форми при Лебедєву. Та той обрав інший, котрий горить... Випадковість?

У мене була друга ротація в 2015 році з липня до середини жовтня. Генерал, командувач АТО, тоді питає тиловиків, чи завезли зимову форму. Йому рапортують: так, усе є. Генерал вирішив пересвідчитися. А на складах форми багато – проте лише три маленькі розміри! Отож командувач і каже тому, хто рапортував: «Одягай!» Жоден комплект на нього не підійшов... Грім і блискавки! У стислі терміни форма була – усіх розмірів. 

Ми часто проводили акції «Армія – дітям». Влаштовували конкурси малюнків, різні цікаві заходи в зоні АТО. Аби показати, що російський окупант закладає в дитячу іграшку вибухівку, а ми хочемо зробити дітям радість. От тоді підходить до мене мама з Краматорська. І каже: «Мій син воює на передньому краї. Спека. А їм на день лише одну півторалітрову пляшку води дають. І макарони, тушонку, ріпчасту цибулю. Ні капусти, ні огірка, не помідора…» Ми за це взялися. І мама телефонує мені й, дякуючи, каже, що все є, ще й гречка та рис, м’ясо... 

Наш журналіст Олег Сушинський був зі мною речником, тепер працює в Міноборони. З ним ми робили щоранку в ефір повідомлення, даючи свіжу інформацію про події в АТО. Олександр Штупун у пресслужбі Генштабу зараз служить... Наші військові журналісти – Вадим Мисник, Олександр Парій, Григорій Мазур, Олександр Васильченко, Олег Яновський-Шпак... Їм респект і щира вдячність.

– Розкажи ще про епізоди життя військового журналіста на війні...

– Якось телефонують о першій годині ночі, викликають до командувача. Це був березень 2015 року, після Дебальцевських подій. І командувач каже: артилерія ворога обстріляла Новотошківку. Численні жертви, велика руйнація. Порушено Мінські угоди. Треба зробити репортаж, аби світ знав, хто таке вчинив. Їхати вночі – невідомо куди. Був у нас мінібусик подарований. І на ньому ми ледве добралися. Справді – зона біди. Загиблі люди, обвалені будинки, голови тварин... Раптом виходить група з автоматами і наставляє їх на нас. А ми – на них. Добре, що з’ясувалося: свої. Тож ми зробили репортаж, доїхали до Лисичанська і розкидали відео в мережі...

Під Старогнатівкою терористи пішли в атаку, думаючи застати нас зненацька. Але наші були напоготові. Розпочали контратаку. І зайняли окупаційну територію на 15 км углиб. Уже там майоріли наші прапори. Але тут наказ: відступити. Адже Мінські домовленості... Уявіть собі стан наших воїнів, коли з того боку домовленості порушуються, часом, кілька разів на день. 

А було так, що «дивні» журналісти отримали дозвіл радниці з Генштабу взяти інтерв’ю у відомого розвідника. Він їх провіз територією наших об’єктів. Ті відзняли всі позиції. І якби не наша пильність, то все пішло би в ефір...

Ще один випадок. Є село, що стоїть на річці Кодемка. Вона впадає в Бахмутку, а та – в Сіверський Донець. Біля Кодемки свинарники пана Колесникова. І там працюють люди і з нашого боку, і з протилежного. Відстійники були. Але після обстрілу нечистоти потрапили в річку. Стали дохнути тварини. Люди труяться. Ми просимо припинити вогонь, аби відремонтувати очисні споруди. Окупанти не погоджуються. А нечистоти пливуть далі. Мусили шукати вихід. І знайшли. А паралельно люди з села Зайцевого запросили нас до себе. А там збори. І люди розлючені. І море претензій. З’ясувалося, що раз на місяць, отримуючи пенсію в Бахмуті, мешканці того села закуповують продукти й забивають холодильники. Російський обстріл – і світла немає два тижні. А представники електромереж, акціонером яких є пан Ахметов, – не їдуть. Кажуть: забезпечте нам безпеку. Наші мінери все розмінували, даємо каски, бронежилети. Протилежну сторону просимо про гарантії не стріляти. А працівники пана Ахметова все одно не погоджуються. Люди ж, доведені до крайнощів, волають: «Так розстріляйте того Ахметова! Ви влада чи ні?» Я відтак на телеканалах звинувачую Ахметова, що він веде недержавницьку політику. Через короткий час усе полагодили!
До речі, ремарка. Газета «Красная звезда» під час закриття нашої військової паперової преси відзначала своє 95-річчя, і там піднімали келихи за знищення українських військових ЗМІ.

А загалом, робота журналістів в АТО була колосальною. Ми, наприклад, розповсюджували спецвипуск журналу російською мовою для мешканців Донбасу. Ось маємо п’ять книжок – історій наших воїнів. Були ще й книжечки «Ми віримо в тебе, солдате!» та «Повертайся живим!» Це – листи дітей на війну, адресовані нашим захисникам... А як не показати, які ж люди стали на захист України?! Наприклад, дідусь, 65 років, голова сільради з Харківщини. Воював краще за молодих...

Тому хочу продовжити цей спецпроєкт історій воїнів-захисників. З осені. Розпочну зі створення ГО чи домовленості з якоюцсь ГО. Будемо продовжувати писати історію українських воїнів! 

Бо є про що. Наприклад, село Мар’ївка. Постраждала родина. Снаряд розірвався в будинку. Дивом уціліли чоловік, дружина і п’ятирічний хлопчик. А тримісячному немовляті осколок потрапив у животик. «Швидкою» довезли до шпиталю, там зупинили кров. І – мерщій в обласну лікарню Мечникова в Дніпропетровську. На жаль, три місяці лікували маля, але не врятували. Хоча будинок родині наші воїни відремонтували. 

Ось такі історії. Вони – на все життя...

– Валентине, твої діти продовжили твою справу...

– Можна й так сказати. Донька Галина має фах ведучої і дикторки телерадіо, який здобула в столиці. Син Тарас закінчив Військовий інститут зв’язку, офіцер, служить на Житомирщині. Племінник Іван, теж офіцер, служить у військовій 58 бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Отож – продовжуватимемо цю шляхетну справу – захищати свою землю і свій народ, і щоби пам’ять про мужність і відвагу залишалася на віки.

– Зі святом тебе, Валентине!

– Так, усіх журналістів із нашим святом!

Спілкувалася Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото надані респондентом

Інші новини:


«Бо мусить хтось стояти незворушно і не пустити ворога далі...»

Петро Кощей ніколи не боявся армії. І міг би взагалі не служити. Бо вдома в Данівці на Козелеччині залишалися немолоді батьки, в яких він був єдиною пізньою дитиною. Але 2013 року хлопець пішов до армії, був на строковій службі в Білій Церкві. 2014 року не стало батька... А Петро тоді вже був в АТО і служив там на контракті.

2021-10-13 09:03