Вижити серед чужих. Як на Чернігівщині понад 300 років існують старовіри

2021-05-05 10:04

Вони з пересторогою ставляться до чужинців, мають хист до ремесел і торгівлі та бережуть свою віру. Щоб ближче з ними познайомитись, УНІАН побував в осередку старовірів (старообрядців, «розкольників») на Чернігівщині.

Кандидатка історичних наук Ольга Гейда з Чернігова є фахівчинею з питань церковної історії. І її професійний інтерес до історії та традицій старовірів має родинне коріння.

«Моя мама – росіянка. У дитинстві я гостювала в бабусі, але коли поїхала в Ярославську область у дорослому віці, коли вже була добре обізнана у тонкощах традицій старовірів, то зрозуміла, що це теж старообрядницьке поселення», - ділиться спогадами науковиця.

Як релігійний рух старообрядництво виникло у якості протесту на церковну реформу в середині XVІІ сторіччя і жорстко переслідувалось владою. Але це не було єдиною причиною переселення російського населення на територію Гетьманщини.

Ольга Гейда нагадує, що на територіях Московського царства на той час поширювалося кріпацтво, водночас землі Гетьманщини були вільними для заселення. До того ж московська влада прагнула закріпити північні сотні Стародубського і Чернігівського полків за царською адміністрацією та «розбавити росіянами місцевий козацький елемент». Тому поселенці-старовіри, хоча й вимушені були тікати з власних домівок, на нових землях мали від московської влади економічні пільги – звільнення від сплати податків на 15 років, економічні свободи, самоврядування (війтівство), незалежність від місцевої влади.

Це призвело до того, що кількість старообрядців постійно зростала. Так, на початку 18 сторіччя на півночі Гетьманщини було близько 3,5 тисяч послідовників старої віри, а за 150 років – вже майже 57 тисяч. Традиційно родини старообрядців були заможними і багатодітними.

«Старообрядці не палять, майже не вживають алкоголь. Вони завжди були дуже гарними майстрами, які працювали із каменем, деревом. Свою майстерність доводили до надзвичайно високого рівня, передаючи секрети професійної діяльності тільки своїм дітям та учням. Їхні будівельні артілі були відомі далеко за межами Добрянки (осередок старовірів на Чернігівщині, - УНІАН), працювали і за кордоном, і на території України. Роботу виконували вчасно та якісно, а тому завжди цінувалися. Окремі чернігівські храми будували саме майстри-старовіри», - розповідає Ольга Гейда.

Зокрема добрянські купці торгували у Німеччині та Польщі. А у самій Добрянці розташовувалася митниця і тривалий час була прикордонна застава.

За оцінками науковиці, старовіри дуже постраждали під час Голодомору та Другої світової війни, і після цього їхні громади стали ще більш закритими.

«Це люди, які мають інший світогляд й інше сприйняття сучасного світу. Вони достатньо консервативні, неохоче сприймають нове, тому складно уявити, щоб представник старовірів був, приміром, ІТ-фахівцем у Кремнієвій долині чи топ-менеджером великої кампанії. Це глибокі, вдумливі люди, привітні, але замкнені… Це спільнота людей, які постійно виживали в умовах утисків і гонінь, а тому вони навчилися жити автономно, максимально використовуючи свої знання, уміння і своє господарство», - говорить пані Ольга.

Навіть їхня традиційна житлова забудова особлива: будинки зазвичай огороджені високим парканом, у хвіртках – віконце, через яке господар міг бачити, хто прийшов; сусідні будинки розташовувалися досить близько і подвір’я мали спільний прохід, аби, у разі небезпеки, можна було оповістити інших представників громади.  

До речі, ставлення до жінок у громадах старовірів – поважне (господиня, мати), більш наближене до українського, аніж російського «Домострою» з суворо патріархальним устроєм (хоча у веденні господарства існує поділ на чоловічу та жіночу роботу). Ба більше, у родинах старовірів хлопцям дозволяли одружуватися тільки зі «своїми», а ось дівчата могли виходити заміж і за іновірців. «Піде за того, хто посватає», - міркували місцеві матері.

«Старовіри вижили в непростих умовах і передають свої знання своїм дітям. З одного боку, це ніби законсервоване вчора, а з іншого – вони мають свою нішу і, виявляється, що так жити теж можна навіть у сучасному динамічному світі», - підкреслює Ольга Гейда.

Щоб подивитися на це «вчора», яке вижило у сьогоденні, УНІАН відвідав центр цієї громади – смт Добрянка на Чернігівщині, поблизу кордону з Республікою Білорусь. Засноване воно у 1706 році жителем міста Бєлєва Онисимом Софроновим. Три сотні років тому у Добрянці проживало дванадцять сімей з міст Бєлев, Калуга, Вороніж, Сосниця… Наразі мешкають майже 3 тисячі осіб.

Молодь вже не дотримується всіх правил, норм і обрядів

Чернігівець Григорій Соколов походить з родини старовірів, які проживали в Добрянці, хоча сам з трьох років проживає у Чернігові. Він розповідає, що не дотримується усіх правил і норм. «А ось, моя бабуся дійсно була глибоко віруючою жінкою, - каже Григорій. - Дуже багато молилася, дотримувалася всіх постів, і коли постувала, то дуже обмежувала себе у споживанні скоромних страв (що містять м'ясо, молоко, яйця)».

Бабуся Наталія Фастенкова і дідусь Григорій Соколов походили з багатодітних родин добрянських старовірів, у сім`ї бабусі було шестеро дітей, дідуся - вісімнадцять. Обоє вони були 1902 року народження.

«Дідусь загинув у 1944 році під час боїв за звільнення Білорусі, бабуся більше заміж не вийшла, залишилася вдовою і самостійно виховувала мого батька Дмитра, який народився перед війною. Працювала на швейній фабриці у Добрянці. Померла у віці понад 80 років, доживаючи останні роки з нами, в Чернігові», - згадує Григорій Соколов.

У першій половині ХХ століття в його родині були гарні каменярі. У період Нової економічної політики (НЕП) заробітки каменяра сягали 50 копійок на день – стільки в той час коштувало маленьке порося. Тож жили небідно.

Григорій дещо шкодує, що в дитинстві мало цікавився життям своїх предків. Але знає, що його хрестили без священника – таємно, просто у квартирі (хоча в радянські часи до цього вдавалися і представники інших релігій). Чоловік носить хрестик, який відрізняється від звичного розп’яття – хрест восьмикутний, а також здійснює хресне знамення двома пальцями (це одна із відмінностей старовірів від православних християн). Григорій також розповідає, що після смерті батька обряд поховання відправляв у Добрянці його дядько – рідний брат бабусі. Поховання небіжчика, за традицією, старовіри мають здійснити до полудня наступного після смерті дня, не пізніше.

Чоловік вважає, що сучасні покоління поступово відходять від традицій своїх предків. Розповідає, що нині спілкується з родичами з Добрянки, але говорить, що традицій старовірів у родині вже не дотримуються. Родинні реліквії зберегти теж не вийшло.

Хранителі своєї віри

Натомість мешканець Добрянки Сергій Коноваленко зберіг багато реліквій родин старообрядців, які тут проживали. Пропрацювавши тривалий час у сфері громадського харчування, він кардинально змінив діяльність, створивши у Добрянці приватний музей. Називає його «Добрянець» і таким псевдонімом підписує власні літературні твори.

Чоловік зустрічає туристів, поміж яких УНІАН, одягнений святково – в костюмі з краваткою. «Добридень, «наброди» чи прийшлі люди!», - вітається чоловік і додає: «Не ображайтеся, такими були для жителів Добрянки усі чужинці».

Пан Сергій розповідає, що добрянці завжди з обережністю ставилися до немісцевих. Приміром, могли напоїти чужинця водою, але чашку більше не використовували. Якщо глиняна – просто розбивали, тому й називали її «ущербниця».

Демонструючи експозицію свого музею, Сергій Коноваленко переказує історію гонінь на старовірів: як тікали вночі, як брали з собою найбільш цінне – дітей, ікони й книги… Згадує і про бояриню Морозову з відомої картини художника Сурікова, яка не зрадила своєї віри і визнана серед старовірів святою.

Після екскурсу в історію гостей музею пригощають місцевою стравою – «сгібушками». На вигляд це звичайні пиріжки, однак ніхто з присутніх не може здогадатися, що за начинка. Згодом дізнаємось, що це смажена з медом цибуля. Пан Сергій розповідає, що вивчав традиції кухні старовірів та знає чимало місцевих страв. І почасти вони поєднують, здається, не поєднувані між собою інгредієнти. Приміром, рибу могли начиняти грибами та м’ясом...

Сама ж експозиція музею «Добрянець» розповідає історію життя місцевих жителів. Серед експонатів: одяг, книги, посуд, картини, рушники. Деякі речі датовані XVII – XVIIІ ст., наприклад, жетон, який засвідчував сплату податку на бороду (добрянці традиційно носили бороди). Але Сергій Коноваленко наголошує, що місцеві носили бороди й не платили податок за це.

Найцікавіші експонати його музею – старообрядницькі ікони, рушники, рукописні Псалми тощо. Також у колекції представлено порцеляновий посуд Кузнецовського заводу та самовари ХІХ ст., ялинкові прикраси та ляльки.

Є фото місцевих купців, адже жителі Добрянки займалися різними виробництвами, вирощуванням великої рогатої худоби, яку переганяли на продаж у Петербург. У торгових угодах тих часів фігурує «чесне добрянське купецьке слово», що означає сплату зобов’язань за будь-яких обставин. «Я вважаю, що в Добрянці проживали прогресивні люди – освічені і підприємливі», - розповідає Сергій Коноваленко.

На той час в селищі була школа іконопису, майстри якої покривали ікони сусальним золотом. Раніше це робилося за допомогою язика, а тому «богомази» довго не жили, оскільки працювали зі шкідливими речовинами – свинцем, ртуттю тощо.

Приватний музей у Добрянці – самобутній та цікавий, заслуговує на відвідування, але однозначно потребує більшої площі, аби у людей була можливість детальніше оглядати експонати.

З історичних джерел відомо, що на межі ХІХ – ХХ ст. у селищі налічувалося вісім церков. Але до сьогодні вони не збереглися. Залишився лише старообрядницький храм Димитрія Солунського (збудований у ХVII ст., але потім перебудований). На вулиці поряд з ним - дерев’яні, прикрашені різьбленням будинки. Така архітектура суттєво відрізняється від традиційно українських поселень і має більше російських рис...

На вдачу туристичної групи, до якої доєднався УНІАН, храм був відчиненим – там якраз почалася вечірня служба. І хоча фотографувати не можна, охочі зуміли увійти та поставити свічки.

Ззовні церква дерев’яна, без особливих прикрас, має суворий аскетичний вигляд. В середині храму одразу впадають в очі старовинні ікони – написані на дереві, потемнілі від часу. Вважається, що реставрувати їх не можна – ніби старовинні ікони мають властивість оновлюватися самостійно.

Після такого фінального «акорду» залишаємо Добрянку з відчуттям пізнання чогось нового та невідомого, але, одночасно, з усвідомленням того, скільки таємниць, закритих для чужинців, вона приховує.

Ірина СИНЕЛЬНИК
Фото УНІАН

Інші новини:


Запобігти страшній недузі

У  Всесвітній день боротьби з раком молочної залози варто вкотре привернути увагу суспільства до проблеми цього захворювання. Адже цей вид раку посідає перше місце в структурі онкологічної захворюваності у жінок. І в зоні ризику − кожна представниця прекрасної статі репродуктивного віку.

2021-10-25 11:53