Серце на долоні

2021-04-27 13:28

16 квітня не стало Юрія Сбітнєва... Великої Людини. Видатного письменника зі своєю філософією життя, що була «планетою Любові, Добра й Миру»...

Сибір ще в молодості полонив митця, і довгий час він досліджував той суворий та красивий край. І присвятив йому немало своїх творів. Загалом же Юрій Миколайович написав майже 30 книг, і вони перекладені на багато мов світу.

У 70-х роках минулого століття відомий письменник Юрій Сбітнєв оселився в старовинному селі Талеж під Чеховом. На запитання знайомих, які дивувалися, чому раптом він переїхав із Москви у це неблизьке Підмосков’я, письменник віджартовувався: «Я вже давно подумки переїхав до Чернігова XII століття, а в Талежі була найпівнічніша межа цього давньоруського князівства, так що зараз я живу якраз за адресою»...

Стежки і дороги долі

Він народився 1931 року в місті Верея Московської області. Але все своє життя відчував поклик предків – був правнуком новгород-сіверського педагога Сбітнєва. Отож 2013 року Юрій Сбітнєв переїжджає до України. Хотів навіть купити будинок прадіда в Новгороді-Сіверському, але з якихось причин це зробити не вдалося. Тому останні роки письменник жив у Чернігові – місті, яке він знав і любив, місті, що стало його віднайденим домом.

Останні роки Юрій Сбітнєв займався вивченням «Слова о полку Ігоревім», був натхненником свята у Новгороді-Сіверському «Нетлінне слово», виступив ініціатором встановлення пам’ятника князеві Ігорю Чернігівському на Валу в Чернігові.

Під час зустрічей із читачами засуджував російську агресію. Називав себе не російським, а руським письменником.

У чотири роки Юра Сбітнєв отримав у подарунок від тата настільну гру, вона називалася «Великий князь» і розповідала в картинках трагічну історію невдалого походу князя Ігоря. Поки Юра з татом вирізали і клеїли картонні фігурки давньоруських воїнів, мама читала їм уголос «Слово о полку Ігоревім». З цього першого прочитання і почалася його дивовижна любов до «Слова» і майже містичний зв’язок із нашим містом.

Юрій Сбітнєв часто згадував, як у дитинстві в нього було дві мрії: з’їздити до Чернігова, де розгорталися події з прадавнього «Слова о полку Ігоревім», і потрапити в район Нижньої Тунгуски, щоби своїми очима побачити місце, де впав Тунгуський метеорит.

Мрії здійснилися, але до цього Юрій Сбітнєв пройшов довгий шлях – відслужив в армії, працював на Подільському хіміко-металургійному заводі, де пройшов шлях від робітника до майстра провідної професії. Ці роки дали Юрію Сбітнєву не тільки фізичний гарт, а й робочу путівку до літінституту – в заводській багатотиражці публікувалися його статті, вірші, оповідання.
Закінчивши Літературний інститут ім. Горького, він працював на Всесоюзному радіо, в журналах «Зміна» і «Вогник», та завжди вважав кращою роботу «в полі», ніж у кабінеті. За роки мандрів країною він побував і на Памірі, й на Далекому Сході. Але найбільше його вабила Нижня Тунгуска, її він називав своєю творчою батьківщиною, сюди намагався приїхати майже щороку. У його блокнотах накопичилося безліч записів – розмови з місцевими мисливцями, старообрядцями, евенками, – більшість із нотаток лягла в основу його оповідань і повістей.

Загалом Юрій Сбітнєв написав про сибірську Північ понад 20 книг. За його сценаріями знято три художні фільми: «Випадкові пасажири» (1978 р.), «За щастям» (1982 р.), «Вогнище в білій ночі» (1984 р.) . Але все ж Нижня Тунгуска була для нього понад усе, він її називав «північною Гангою – найзагадковішою річкою світу». Саме вона, Нижня Тунгуска, оспівана В’ячеславом Шишковим у романі «Угрюм-ріка», стала натхненням і головним героєм «північних оповідань» прозаїка, серед яких – тетралогія «Авлакан», що вмістила книги «Стрілець із лука», «До льодоставу», «Пожежа», «Багаття в білій ночі»; повісті «Прощання з землею», «Полювання на лося», «Той, що звершив зло», «Ловці», «Таємниця залишиться таємницею», роман «Приватна кара» та інші. Особливою в тунгуській прозі Юрія Сбітнєва є повість «Луна» («Эхо»), жанр якої визначено як «сучасна казка». Однак вона вмістила реальні свідчення реальних людей, евенків-очевидців про головну загадку XX століття – «тунгуське диво» (падіння тунгуського метеорита). Недарма ім’я письменника стоїть в одному ряду із вченими-дослідниками цього «дива», і вони посилаються на повість Юрія Сбітнєва у своїх працях.

Останні три десятиліття письменник присвятив вивченню літописної спадщини Давньої Русі. Ця багаторічна праця завершилася написанням роману-дилогії «Великий князь», перша книга якої вийшла 2007 року. Друга — в травні 2009-го. Герой роману – Ігор Чернігівський, князь-миротворець, який став жертвою зради у княжих усобицях Київської Русі XII століття, один із перших святих, канонізований православною церквою як мученик. Книги дилогії у 2008, 2009 роках були представлені у Чернігові.
Але найбільше Сбітнєв відомий своїм парадоксальним прочитанням «Слова о полку Ігоревім» і глибоким переконанням, що його написала... жінка.

До витоків

«На стіні в Путивлі граді зрана. Плаче, тужить слізно Ярославна...»

Ці рядки з плачу Ярославни в «Слові о полку Ігоревім» кожен із нас колись вивчав у школі. Ось тільки чому Ярославна плаче, хто такий Ігор і куди він тримав свій шлях, пам’ятають із роками лише одиниці. А може, це й на краще, бо Юрій Миколайович упевнений, що багато з того, що нам говорили на уроках літератури про «Слово о полку Ігоревім», було неправдою.

На думку Сбітнєва, князь Ігор ішов у половецькі землі не грабувати, а відновлювати дідівський заповідний град Тмутаракань – ось справжня мета його походу. З ним прямували обози майстрових людей, він не міг їх кинути, і тому йому довелося прийняти нерівний бій із половцями. Все це є в «Слові», тільки треба уважно читати і правильно перекладати.

Інший сенсаційний здогад Юрія Миколайовича стосується автора «Слова о полку Ігоревім», він упевнений, що це могла бути тільки жінка. «Я навіть можу точно назвати її ім’я. Це Болеслава, дочка київського князя Святослава (і племінниця князя Ігоря, котра була молодшою за нього лише на чотири роки, тому їх єднала щира дружба. – Ред.), – упевнений письменник. – У дитинстві вона виховувалася разом із князем Ігорем. Тому і вся тональність «Слова» пройнята такою сестринською і дочірньою любов’ю».

Поклик предків

Письменник часто згадував, що батьки приховували, ким були його предки. У 1937-му, коли Юрі було 6 років, батько якось пішов із сином на рибалку, і... викинув у річку всю сімейну історію – шкатулку з орденами прадіда. На щастя, зберігся службовий атестат прадідуся.

«Я попросив навести про нього довідки в чернігівському архіві, і раптом несподівана удача, виявилося, що прадід був дійсним статським радником, займався реформою судочинства, за що був удостоєний аудієнції у государя і високого ордена.

Збереглося повідомлення і про прабабусю – графиню Уварову, а потім вдалося відновити й інших предків із роду Сбітнєва аж до XVI століття, і всі вони виявилися родом із Новгорода-Сіверського. Тепер я розумію, чому мене так завжди вабила чернігівська земля, чому саме звідти я чув поклик предків», – розповідав Юрій Сбітнєв.

Саме Чернігів став тією тихою гаванню, яку письменник знайшов на схилі років. Тут він почав роботу над історичним романом «Велика княгиня», який розповідає про XII століття Київської Русі. У жовтні 2016 року, в дні 85-річного ювілею письменника, в чернігівському видавництві вийшла перша книга дилогії. Пізніше прозаїк почав роботу над другою книгою «Великої княгині».
У роботі над багатьма творами Юрія Сбітнєва йому допомагала відома чернігівська журналістка Ольга Гриньова – вона була його літературним секретарем.

Для нього – спочатку було «Слово»...

Ось як пише поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець і літературний критик Олексій Широков у своєму нарисові «Вічний ЮС» про те, як одвічним карбом у серці Юрія Сбітнєва став прадавній твір про Ігорев похід.

«На уроці літератури у восьмому класі вчитель читав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою. Перші хвилини хлопці ще переглядалися між собою і навіть перешіптувалися, але потім якась незрозуміла сила захопила весь клас, підпорядкувала собі, змусила слухати навіть не самі слова, які багато в чому не були їм зрозумілими, але дивну музику, що наповнювала серця чи тривогою, чи то радістю, чи любов’ю. Ця музика заворожувала, і Юрі здавалося, що він не просто розуміє її, але чув колись і, більше того, любить її давно.

Повернувшись після школи додому, знайшов у книжковій шафі тоненьку книжечку, вірші з якої мама читала пам’ятної осені, відкрив першу сторінку і почав читати, намагаючись зрозуміти, що читає, або почути ту музику, яка наповнювала клас при читанні вчителя. Але не розумів і не чув. Однак продовжував читати. І раптом усвідомив, що з ним відбувається щось дивовижне: всі ці дивні, незнайомі слова радували і були близькими серцю.

Ритм, музику цієї Поеми пізніше він назве ритмічним потоком.

– Цей потік, – розповідав в одну з наших зустрічей, – і понині, в мої вісімдесят із гаком, магічно діє на мене. Двічі опинявся я на межі життя і смерті, й обидва рази рятувало мене «Слово». Читав його і відчував, як потужний ритм вливається в мене, проходить теплою, цілющої хвилею по спинному мозку, проникає в кожну клітину, кожен капілярчик...»

Що з цієї магічної любові вийшло? Неймовірно талановиті романи про прадавні часи, ці твори несуть у собі осмислення світу сього. А ще — «Тайны родного слова» (нове прочитання дивовижної літературної пам’ятки), над чим письменник працював, доки й жив. Це титанічна й одночасно – дуже філігранна робота, адже Юрій Миколайович досліджує буквально кожен абзац «Слова о полку Ігоревім», звіряючи текст із багатьма джерелами й перекладами... Про це можна прочитати на сторінці письменника у ФБ. Дослідження виглядають науково й художньо, з присмаком геніального розслідування. До речі, Ольга Гриньова повідомила, що сторінка Юрія Сбітнєва буде активною, попри те, що автор покинув цей світ. І там друкуватимуться твори письменника.

Дослідження ж «темних місць» «Слова...» – тих, що викликають різні наукові думки, у тлумаченнях Юрія Миколайовича виглядають абсолютно достовірними. Бо шукав він не тільки розумом, а й віщим серцем.

Наприклад, якщо звернете увагу на уривок «На Дунае Ярославны голос слышится…», то зрозумієте, що плакала вона за Ігорем не на Дунаї, а над Десною, і не в Путивлі, а поблизу Новгорода-Сіверського, де також був і Путивль, і Путивльська гора... І таких наукових інтриг у дослідженнях письменника багато, і вони просто заворожують.

Просто – для роздумів...

«Душа человеческая — распахнутые ладони для встречи друг с другом. Для приветствия и понимания ближнего своего. И совсем не кулак для драки... Душа — ладонь, а на ней сердце человеческое...» – це слова Юрія Сбітнєва, їх процитував Віталій Топчій у нарисі «Планета Любові, Добра й Миру».

А це — з вірша іспанського поета Федеріко Гарсія Лорки.

« А мир светляков нахлынет,
И прошлое в нем потонет.
И крохотное сердечко
Раскроется на ладони».

Напевно, душі великих особистостей нашої планети, що прийшли дарувати Світло, – співзвучні.

Цей матеріал підготовано у пам’ять про Митця, чиє слово, простуючи в майбуття, упевнені, буде важити і значити неймовірно багато... І — з нагоди Всесвітнього дня книги та авторського права, який відзначається 23 квітня.

Підготували Алла ПРИМА та Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото з ФБ

Інші новини:


Про ВІЛ – компетентно. І з перших уст

День, коли світ згадує людей, які померли від СНІДу, цього року припадає на 16 травня. Із нагоди цієї дати в пресцентрі DPNEWS.COM.UA відбулася зустріч із головою правління благодійної організації «Чернігівська МЕРЕЖА» Анжелою Мойсеєнко.

2021-05-14 08:51