Віктор Кичай: у чорнобильців своє особливе достоїнство

2021-04-26 07:47

За 35 років про Чорнобильську трагедію написано чимало книг, статей, наукових звітів, знято художні та документальні фільми. Але кожна історія очевидців тих подій має особливе значення. 

Адже подолання наслідків масштабної екологічної катастрофи 1986 року триває донині. Про неї не з чужих розповідей знає і керівник ГО «Ічнянська районна спілка «Чорнобиль», активний засновник громадського «чорнобильського» руху на Ічнянщині Віктор Михайлович КИЧАЙ, який теж брав участь у роботах з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Країною поширювалася радіація, а люди відзначали 1 Травня

Ще молодим перспективним юнаком він успішно закінчив Київський політехнікум зв’язку, Ніжинський державний педагогічний інститут імені Миколи Гоголя, військову кафедру ВПШ ЦК КП України та вищі командні курси ВПС. Служив у ВМФ. Перебуваючи на посаді заввідділу пропаганди і агітації Ічнянського РК КП України, був мобілізований у Збройні сили і призначений замполітом пожежного батальйону в/ч 6185 УМВС Чернігівської області.

Зі спогадів Віктора Михайловича, 26 квітня 1986-го року все було спокійно. Жодної паніки. Активно і весело на Ічнянщині тривала підготовка до 1 Травня, писалися гасла про мир, працю і щастя. Але від самого ранку протягом дня було незрозуміле відчуття тривоги і неспокою. В день самого свята тисячі ічнянців та гості міста вийшли на вулиці, щоби відзначити 1 Травня, запустити в небо голубів і на повні груди вигукнути «Ура!»

Серед цих людей було близько двох тисяч молодих хлопців та дівчат. І як страшно стало потім усвідомлювати, що в той святковий день повітря вже було насичене різними небезпечними радіонуклідами. Ще страшніше було, коли згодом понад шість тисяч дітей району були визнані потерпілими внаслідок Чорнобильської катастрофи у зв’язку з 2-5-кратним переопроміненням щитовидки. Дивним на той час виявилося й те, що мешканці Чорнобиля, які гостювали на Ічнянщині у своїх родичів та друзів, протягом 1-2 травня не могли додзвонитися додому. Вони й подумати не могли, що десятки тисяч жителів 30-кілометрової зони на той момент уже назавжди залишили свої домівки. Але попереду був Великдень, і всі тривожні думки на якийсь час розвіялися через радість очікування цього свята.

Повістка в епіцентр катастрофи на Великдень

Так, саме на Великдень, 4 травня 1986 року, у свої 38 років Віктор Михайлович отримав повістку про негайну мобілізацію і в той же день залишив домівку. О четвертій годині дня йому зателефонував райвійськком і сказав підійти до військкомату. Мовляв, збирають деяких спеціалістів, щоби на пару днів поїхати в Погреби Прилуцького району. Як пояснили: щось там пов’язане з Чорнобилем. Річ у тім, що за вказівкою завідувача відділу пропаганди і агітації Анатолія Близнюка Віктор Кичай був рекомендований на посаду заступника командира окремого пожежного батальйону, який охрестили батальйоном «смертників». Але сам Віктор Михайлович називає його «загубленим».

У Погребах усіх зібраних людей дуже швидко й тихо екіпірували, видали індивідуальні засоби хімічного захисту, ознайомили з різними видами автомобільної техніки, технічними засобами забезпечення, і кожен отримав призначення на штатні посади.

Основна частина транспорту — пожежні машини. Окремий пожежний батальйон був створений за один день. У ніч на 9 Травня батальйон двокілометровою колоною вирушив до місця призначення. Робилося все вночі, тихо і швидко, аби не налякати людей навколишніх сіл.

— Історія давня, але вона незабутня. Я був заступником командира окремого пожежного батальйону. Комбат Дмитро Монастирьов — чудовий командир і прекрасна людина. Кілька років тому ми зустрічалися з ним у Прилуках, згадували про дні в Чорнобилі. Мої бійці і сьогодні за консолідацію й те, щоби спільними тими чи іншими діями захистити чорнобильців, їхніх рідних. Сумно говорити, але з кожним роком цих людей стає дедалі менше. Ми щоразу намагаємося якось відзначити наших чорнобильців, вшанувати пам’ять тих, кого вже нема. Цьогоріч із нагоди 35-ї річниці з моменту аварії на Чорнобильській атомній електростанції п’ятьох ліквідаторів плануємо нагородити орденами. Ці люди й сьогодні хочуть живого спілкування, теплої розмови. І прикро усвідомлювати, що більше половини наших активних бійців нині вже нема з нами, — розповідає Віктор Кичай.

Отримання «дозованих» рентгенів

Батальйон дислокувався в селі Ораному — точці, де проходила межа 30-кілометрової «зони відчуження». Уздовж усього периметру цієї зони були тисячі людей і техніка. Батальйон виїхав на велике озиме житнє поле. В центрі — поросла осокою низина, навкруги — сотні ротних палаток і штабних наметів. У райцентрі Іванків, у місцевій «Сільгосптехніці» чоловікам видали 10 куб. м дошки та бруса для зведення тимчасового наметового містечка пожежних. Від інших офіцерів ми дізналися про те, як 7-8 травня проводилася операція з відкачки води, що накопичилася у великих об’ємах у «піддоні» 4-го енергоблоку. Вони ділилися своїми враженнями від побаченого. А ми, молоді та завзяті, слухали їх, але до кінця не усвідомлювали всю небезпеку ліквідації наслідків аварії. На 7-8 день робіт в 30-кілометровій зоні батальйону Віктора Михайловича почали давати йод для блокування «йоду-137». Не знаючи, як правильно його вживати, хлопці пили його майже концентрованим і потім хрипли.

На ранок 10 травня батальйон із числа цивільного населення, рядових та офіцерів запасу, держслужбовців, пожежних і водіїв був готовий до виконання поставленого завдання. Свого часу всі ці люди гідно служили моряками, в піхоті, прикордонниками, автомобілістами, були спецами пожежної справи. Але тоді ніхто жодної інформації про те, що сталося, й навіть про те, чим доведеться займатися в Чорнобилі, не мав. Були лише здогадки. Так, о 7-й ранку перша колона різнокаліберних пожежних АЦ у супроводі БТРа рушила на четвертий енергоблок. Колону очолив старший лейтенант Віктор Розсол. Рота його пожежних повернулася із завдання лише о 8-й вечора. І, як згадує Віктор, хлопці були повністю знесилені і приголомшені.

— Сміливий, мужній, чудовий хлопець. Віктор пішов із першими 10-ма пожежними цистернами, наповненими латексом, якими ми покривали стіни та дах енергоблоку, аби не розповсюджувалася радіаційна пилюка далі. Через 18 років після ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС я вперше за довгі роки побачив Віктора і не впізнав. Він був у надзвичайно тяжкому стані. Роботи на АЕС тоді були короткочасними — 15-20 днів. Але опісля ти — відпрацьований матеріал, і вже в госпіталі. Хлопців використовували сповна, але — як інакше. Коли на кону життя мільйонів людей? Інакше перемоги ніколи не буде, — переконаний Віктор Михайлович.

Наступного ранку Віктор Михайлович і сам пішов на 4-й енергоблок ЧАЕС із 20-ма своїми підлеглими. Треба сказати, що на долю пожежників випала найнебезпечніша і найскладніша робота. Вони здійснювали дезактивацію площі під майбутню закладку фундаменту «саркофага» та прилеглої території. Щоби зменшити випромінювання, наносили плівку спеціальної суміші на покрівлю та стіни третього і четвертого енергоблоків. На території чорнобильської «Сільгосптехніки» пожежні машини заправлялися спеціальним киплячим розчином — латексом. Віктор Михайлович пригадує, як чотири доби через день він із пожежними «заправлявся» в Чорнобилі з 8-ї ранку до 6-ї вечора і щоразу йшов і йшов на 4-й реакторний блок, щоб заправленою рідиною вкрити якомога більшу територію 4-го блоку АЕС і прилеглі до нього території. А коли батальйон поступив в оперативне підпорядкування 25 бригаді хімвійськ МО СРСР, хлопці-пожежники почали працювати по 10-12 годин на добу по пів батальйону щодня. І вже через тиждень шістдесят відсотків пожежних разом із командним складом батальйону мали дози опромінення 25-30 рентген. Після цього в бій пішли всі, хто міг іти підручним до водіїв і командирів пожежних розрахунків: техніки, навіть кухарі.

Обпалені чорнобильські лелеки

Віктор Кичай і досі пам’ятає гелікоптери, які безперервно по черзі зависали над 4-м блоком і скидали в жерло реактора по 3-4 центнери приборкуючих сумішей у мішкотарі. А десь високо-високо в небі кружляли обпалені чорнобильські лелеки…

Через кілька днів, а саме на 18 травня, весь батальйон себе вичерпав. Техніка була добита, бійці знесилені, бракувало людей. Частину особового складу відправили до шпиталю. А на їхнє місце мали прийти інші. Віктор Михайлович разом із начальником штабу батальйону капітаном Володимиром Ночевським із Прилук зробив останній звіт про виконану роботу. За їхніми підрахунками, пожежні батальйону обробили 2,5 кв. км території 4-го блоку та прилеглих до ЧАЕС територій. А далі поступово, один за одним, почали відходити у вічність усі ті, хто брав участь у цій операції. І молоді, і старші за віком. Радіацію не можна ні побачити, ні відчути на дотик. Вона забирає життя і здоров’я непомітно.

— У чорнобильців є своє особливе достоїнство. Вони неодноразово бували на реакторі, у самому серці катастрофи. Особисто я заїжджав туди 22 рази, був на тому «пекельному» даху. Ніхто не думав про наслідки, про те, що радіація вже тоді починала вбивати нас. Зі мною були прекрасні бійці, які сміливо й самовіддано виконували свою роботу. Ніхто з них не відступив ні на крок. Я пишаюся ними, — говорить Віктор Кичай.

Про пам’ять і сьогодення

Тоді найважливішим для ліквідаторів було впоратися із поставленими завданнями. А нині найважливіше — пожити хоча б іще трошки для своїх дітей та онуків, каже Віктор Михайлович. Адже багато хто з учасників нині в дуже тяжкому стані.

— Наша громадська організація намагається у будь-який спосіб надати допомогу тим, хто її потребує. І ми знаходимо таких небайдужих людей. Ічнянська ОТГ на наше прохання виділила п’ятьом нашим хворим чорнобильцям по 2000 гривень на лікування. У 20-ту річницю пам’яті Чорнобильської катастрофи ми поставили хороший пам’ятник. Щороку ми вшановуємо пам’ять героїв-ліквідаторів, які відійшли у вічність. Зранку під дзвони Свято-Преображенського собору йдемо до пам’ятного знаку, щоби покласти квіти. Згадуємо сумний і трагічний 1986 рік. А далі прямуємо до храму. Наш місцевий художник написав ікону «Чорнобильський Спас», і щороку в нашому Свято-Преображенському соборі ми збираємося біля неї на заупокійну літію, — розповідає пан Віктор.

Розповідаючи про Віктора Михайловича, не можна не згадати його дружину Віру, яка, будучи завідувачкою поліклініки, врятувала не одне життя чорнобильців. Упродовж багатьох років усі знають, що вона чудовий фахівець, обізнана в цьому питанні і обов’язково допоможе підтримувати здоров’я.

Минуло 35 років, відколи «мирний» атом завдав непоправної шкоди здоров’ю людей. Віктор Михайлович переконаний: для кожного ліквідатора та його рідних важлива підтримка і пам’ять про тих, хто ціною власного життя та здоров’я подарував нам сьогоднішній день. Катастрофу вдалося ліквідувати за рахунок гігантських зусиль тисяч прекрасних і мужніх людей, які самовіддано працювали в епіцентрі атомної катастрофи Чорнобильської АЕС, рятуючи життя мільйонів. Вічна пам’ять та шана героям-ліквідаторам...

Підготувала Валентина НАУМЕНКО
Фото Володимира ОЛЕКСІЄНКА

 

Інші новини:


Галина Костенко: «Якщо люди довіряють тобі своє життя, ти не маєш права їх підвести»

Галина Костенко все життя пропрацювала медсестрою. Медичній справі жінка присвятила 35 років. Нині залишається медичним реєстратором у Вороньківській сільській лікарській амбулаторії Бобровицького району, але й надалі продовжує допомагати хворим, які звертаються до неї за звичкою.

2021-06-20 05:33