Історія Алтая. З вулиці — в сім’ю

2019-08-09 07:30

Як часто ми обираємо картинку замість змісту? Або, якщо говорити про тварин, то наскільки зовнішність і родовід важливіші для багатьох із нас за характер домашнього улюбленця? Звісно, немає нічого поганого в тому, щоби хотіти собі чотирилапого компаньйона певної породи. Однак є й ті, хто обирає за іншими критеріями, за покликом душі. 

Саме так з’явився пес Алтай у сім’ї Руслана і Людмили – режисерів знаного в Україні та у світі Театру тіней із Чернігова. Щоби дізнатися подробиці «всиновлення» собаки з притулку та про те, як такі тварини приживаються в сім’ях, ми зустрілися з Русланом за чашкою чаю. Був присутній і сам герой статті.

– Руслане, перш ніж перейти безпосередньо до бесіди про нового члена вашої сім’ї, розкажіть, над чим нині працює Театр тіней, які значні виступи мали останнім часом.

– Цієї весни ми їздили виступати на Американське шоу талантів, де нашим театром були дуже задоволені. Ефіри цих шоу вийшли на телебаченні у Штатах буквально пару тижнів тому. Ще цьогоріч ми відвідали з виступами нові для нас країни – Нігерію та Туркменістан. Сьогодні ввечері відлітаємо до Болгарії.

Більше року співпрацюємо з режисером із Києва, маємо три номери й хочемо зробити разом повне годинне шоу. Наразі, по суті, цим і займаємося. Також є думки, що наш жанр зрозумілий у будь-якій країні, адже мовний бар’єр відсутній. А також люди з обмеженими можливостями слуху нічого не втратять із сюжету, оскільки у нас відсутнє мовлення. Ми хочемо зробити новий номер і спробувати попрацювати з такими людьми. Спочатку з нашими чернігівськими організаціями. Отакі плани. 

– Дякую! Переходячи до головної теми нашої зустрічі, розкажіть, як узагалі з’явився у вашій сім’ї пес? Чому саме такий і чи не хотіли ви взяти породистого собаку? 

Ми з Мілою давно думали про собаку, час від часу говорили між собою. Спочатку хотіли лабрадора чи золотистого ретривера, оскільки ці собаки розумні та зазвичай мають легкий характер. Однак потім у соцмережі я натрапив на сторінку Чернігівського ветеринарно-стерилізаційного центру «Крок до тварин».  Там побачив відео, де був і Алтай, він стрибав та грався з волонтерами. І тоді ми вирішили: навіщо шукати собаку, якщо у нас вистачає безпритульних? Спочатку я сам побував у центрі, а потім уже поїхали вдвох і забрали Алтая.

– А чи не було сумнівів, адже він уже дорослий? Між іншим, скільки йому років?

– Приблизно трохи більше двох. Спочатку ми думали взяти цуценя й виростити. Міркували: оскільки Алтай – дорослий собака, то може не прижитися чи ще щось. У нього до нас було чотири сім’ї. Але Алтай «увімкнув» усю свою акторську майстерність і дивився на мене такими очима, що я одразу здався. А коли ми приїхали наступного разу вже вдвох, то я йому теж підігравав. Саме так він у нашій сім’ї і з’явився. Додатковим важелем за те, щоби взяти саме дорослого собаку, було те, що з цуценятами саме хазяї мають лишатися постійно протягом трьох місяців. З нашим графіком це неможливо – адже виступи театру регулярні й доводиться від’їздити на кілька днів. 

Узагалі, коли ми взяли Алтая, через місяць потому мали разом із Мілою їхати в іншу країну, однак не змогли лишити нового члена сім’ї на когось із родичів чи знайомих, бо ще мало часу минуло, як Алтай у нас з’явився. Тому я залишився з ним.

– Алтай одразу до вас звик чи були якісь моменти?

– Він дуже привітний пес, однак через тиждень, від того дня, як ми його забрали з центру перетримки, втік (усміхається).  Ми з ним тиждень гуляли одним маршрутом на Подусівці, і я думав, що пес уже звик, тому дозволив йому погуляти в лісі без повідка. Спочатку Алтай був біля мене, а потім щось помітив у траві й відбіг. І так потроху відходив від мене. Я йшов за Алтаєм, однак коли ми вибралися з лісу, загубив слід собаки. Шукав по району, а виявилося, що пес побіг до П’яти кутів – на місце, де раніше гуляв. Там його знайшли, а ми з’їздили забрали. Після цього випадку я півроку не відпускав Алтая з повідка.

– А який він удома, а також при зустрічі з іншими тваринами на вулиці? З іншими людьми? Адже пес виховувався вулицею. 

Алтай – дуже привітний пес. І на диво вихований. Удома практично немає зіпсованих ним речей. Що він може зробити – це спробувати знайти щось смачне та з’їсти. А ще, коли мене немає вдома, бере до себе на диван мої капці. Це спосіб привернути увагу. Ми спочатку йому виділили окрему кімнату, однак Алтай усе одно постійно біля нас – куди ми, туди й він. І згодом переїхав у коридор, а потім ми здалися і його килимок перекочував на диван (сміється).

Із собаками Алтай привітний, котів, яких знає по двору, також не зачіпає. А от коли бачить якусь незнайому тварину, то у нього вмикаються інстинкти мисливця й може погнатися. Наприклад, у лісі бігає між деревами за білками й може довго стояти під деревом, на якому ті знайшли притулок. Звісно, слідкуємо, щоби він не заподіяв шкоди.

Що цікаво, це й на нас вплинуло – раніше ми знали тільки сусідів, які в будинку живуть найближче до нас. А зараз, виходячи у двір, вітаємося з усіма. Алтая і діти всі знають, а ми познайомилися з іншими власниками тварин – у домі їх виявилося багато. 

– Руслане, а бувають якісь курйозні ситуації з собакою?

– Наприклад, на дачі робимо шашлики. Алтай вичікує, як справжній мисливець. Раптом у когось із компанії падає шматочок м’яса з тарілки. Алтай уже на місці, хапає, але не жує – дивиться на мене. Наче питає: чи можна? І як йому відмовиш? (Сміється).

Вдома ми його, звісно, годуємо кормом, на вулиці взагалі нічого не дозволяємо підбирати. Однак у Алтая звичка на «вуличну їжу» – даються взнаки півтора року, що він прожив «безхатьком». Коли виходимо кудись у ліс чи на озеро, там є відпочивальники з їжею. Алтай одразу туди летить , вуха притискає, дивиться жалісним поглядом та махає хвостом, прикидаючись голодним. Тому буває, що й у таких місцях з повідка не відпустиш. Проте його вже там знають і кажуть «Алтаю, тобі не можна» (усміхається). Загалом же пес – суцільний позитив.

Того дня ми ще довго розмовляли з Русланом про тварин. Та хочеться все це звести до однієї думки. Людина може брати собі в дім породисту тварину, з визнаним родоводом і конкретними зовнішніми характеристиками. Однак слід пам’ятати і про таких безхатніх друзів, які насправді можуть подарувати не менше, а часом і ще більше радості своїй новій сім’ї. І з досвіду таких людей, як Руслан та Людмила, ми бачимо, що й дорослі тварини охоче стають членами родини без зайвого клопоту. Головне – правильний підхід і відповідальність. 

Дмитро ПАВЛЕНКО
 

Інші новини:


Кондитерські штучки від Bakery_Ok

Смачно, пікантно й несподівано до неможливості!

2019-08-19 13:14