Так сказав отець Роман Кіник, настоятель Чернігівського кафедрального собору святої Катерини, в ексклюзивному інтерв’ю для «Деснянської правди» незадовго до Різдва. І наша розмова, опублікована на сторінках нашого видання, сподіваємося, дасть багатьом і надію, і віру, і любов до життя, і світло в серці для праведної боротьби — зі злом, зі зневірою, із самим собою, із викликами нашого непростого часу. Адже творити добро і перемагати, любити і йти до світла — тільки таким має бути шлях людства. 

— Отче Романе, сьогодні переживаємо нелегкі часи. Пандемія, ціни, тарифи, кредити... Непорозуміння в багатьох сферах життя. Погода й та: зима — не зима... Як не зневіритися, не впадати у відчай, де і в чому шукати позитив?

— Є два терміни. Перший — випробовування. Ми не часто так говоримо. Але є й сучасний термін — виклик. Випробовування — це коли на нас покладено тягар, коли причепили плуга і треба тягнути. А виклик — те, що стоїть перед нами і з чим нам потрібно боротися. І сьогодні знову став перед нами ще один виклик. Світової пандемії, і того, що з нею пов’язано. Насамперед, це економіка. А відтак — і наш внутрішній стан. Духовний, матеріальний, суспільний. Бо в світі немає чогось, що існує саме по собі. Ми ж ніби закрилися у своєму домі, і, здається, це наша фортеця й захист. Насправді ми ні від чого не відгородилися. Тим більше, споживаємо багато інформації, через яку приходить страх, стрес. І людина наповнює себе цим, і в цьому живе. І часом не бачить виходу... Але є певні моменти, світлячки, котрі запалюються то там, то там. І їх треба побачити! Люди не здаються, хтось бореться, кожен на своєму рівні. Й народжується позитив. А проблеми стають зрозумілими принаймні. І те — як із ними жити й перемагати. Уявімо собі осінь, коли йде дощ. Сіро, темно, мокро, багнюка... Але є проблиски, небо вночі роз’яснюється,  видно зорі. І вони відбиваються у тих калюжах. Тож інколи треба просто зупинитися, відключитися від емоцій і побачити внизу, як у дзеркалі, зорі. Одразу буде інший стан душі, зміниться наше ставлення до життя, до світу. Бо можна замочити ноги, а можна побачити зорі... Виклики були в усі часи. Дух може занепадати, тоді людина не бачить надії. Настає відчай... Хоча треба пам’ятати, що це є один із найбільших гріхів... А жити є заради чого завжди. Тому треба відганяти від себе недобрі думки. Ще треба пам’ятати, що ми — не осторонь життя. Ми беремо в ньому участь постійно — активну чи пасивну. 

Ми творимо інформацію, щастя, суспільну думку, загалом — суспільство. Закладаємо цеглинки, кожен свою. Тож маємо відповідальність перед світом за все, що відбувається навколо нас. Бо витягши, наприклад, навіть одну цеглинку, можемо завалити цілу стіну. 

Хто ми є в очах Божих? Яка ціна людини перед Богом? Людина — як Всесвіт. А весь Всесвіт — як одна людина. Кожна людина важлива для Бога. І це все пов’язує світ в одне ціле — Всесвіт, Землю, людину і Бога. Це коло, яке не має ні початку, ні кінця. Життя завершується, життя народжується. І все стає на круги своя. І відбувається так, як закладено у ДНК Всесвіту. Там і часи виклику, і часи перемоги. Переплітаються всі лінії. А перемагає той, хто бореться. Тому — що далі? А далі — жити. Апостол Павло говорив: «Цінуйте час, бо дні лукаві». Дні швидко минають... Тому ми повинні розуміти: коли робимо щось добре, позитивне — то правильний шлях. Щодня ми причепурюємо наші будинки, готуємо їсти для родини. Набридає? А що буде, коли ми зупинимося? На що буде схожий наш дім? Так і в суспільстві. Ми щодня маємо його розбудовувати. 

— Можливо, ця всесвітня пандемія — покарання? Чи попередження? 

— Ці всі речі, можливо, повинні були статися, аби змінилося ставлення до світу, любові. Що ми закладаємо в поняття — любов? Бог — це любов. Він сходить на землю, стає людиною. Для чого? Щоби піднести людину до височин Небесних. Але хтось скаже: чому немає сьогодні гармонії, раю на землі? Бо до раю треба дійти своїми вчинками, ділами, добротою й милосердям. Бог створив людину розумною. І вибір завжди за нами. І від нього залежить усе наше майбутнє. 

— Інколи людина вдягає маску, бо не може вчинити інакше. Наприклад, за нею стоїть колектив. Треба вижити, йти далі, не впасти. Світ іноді диктує жорсткі закони, і відкривати душу буває просто неможливо. Але потім, коли приходить осмислення, то, буває, не зовсім зручно, хоча та маска, можливо, для суспільного блага...

— Оцей час роздумів і осмислення — то найголовніше. Коли ж ми говоримо про колектив, то тут повинна бути і своя програма, й вироблений свій шлях. Так само має бути свій Мойсей, котрий вестиме за собою. І він мусить знати, що манна впаде достеменно і навіть приблизно – коли. Звісно, люди не завжди розумітимуть. Не всі прагнутимуть змін. Або хотітимуть — але не на повну. І завжди потрібно все аналізувати. Всі свої вчинки. Бо є речі, які потрібно змінювати, коли немає результату. Це іспит для себе. І перспектива на майбутнє.

— Чимало людей не згоджуються, що прощати — це правильно. Дехто намагається це зробити, але не може. Однак це полегшення для душі. Та чи все можна простити?

— Неприйнятий подарунок — не наш подарунок. І це нехай нас не мучить. У Священному Писанні сказано: «Любіть ворогів наших». А як нам їх любити — садовити за стіл, ділити хліб? Вони же роблять зло… А все просто: не робити ворогові так, як він робить вам. А з іншого боку: яким судом судите, таким і вас судитимуть. У цьому житті всі наші дії повертаються бумерангом. Добро повернеться добром! Тому ми завжди повинні застосовувати це в своєму житті. І думати про себе — а якою мірою відміряють мені за те, як я відміряв. І ще один момент. Полюби ближнього свого, як самого себе. Але це не означає — догоджати собі. Любов до себе — наш внутрішній стан. Церква говорить, що не потрібно збирати скарбів собі на землі. Бо все можна втратити в один день. Сьогоднішня ситуація про це якраз говорить. Ми часто надіємося на себе, забуваючи, що треба сподіватися на Бога. А буває і навпаки. Виклики про які ми говоримо, є для того, щоби ми переосмислили життя, суть його на землі, цінності, що повинні наповнювати нас і цей світ, аби ми змінювалися і ставали тим, ким є насправді. 

— Наше підприємство, наше видання «Деснянська правда», як і всі, пережило і переживає коронавірусні часи. І ми не зневірилися. І є поступ уперед, є свої перемоги, можливість триматися на плаву. Наше видання обрало шлях позитиву, тому мислимо й пишемо відповідно. 

— У світі багато позитивних речей. Але нині тенденція така — негативна інформація більше споживається. І справді, набагато менше ЗМІ, котрі дають людям позитив і тим самим хочуть, аби було більше добра, віри, надії й любові. На жаль. Та й загалом, у світі, як не прикро, не такий великий відсоток людей, які бажають щось змінити, яким небайдужа доля держави, суспільства. Це 20-30%. А 70% людей — споживачі. Вони не будуть борцями. Інформація теж формує суспільство. Від негативу воно хворіє і потребує лікування. Добром, допомогою, співчуттям, любов’ю. 

— Отче Романе, ви не просто священник. Ви волонтер. Ви допомагаєте нашим воїнам боротися на сході країни. Це якраз позиція людини, котра вболіває за суспільство і лікує його.

— Я в цій праці і боротьбі далеко не один. Багато є капеланів у військових частинах, є священники, котрі виїздять на ротацію; є священники, котрі спілкуються з матерями загиблих воїнів і організаціями, як от «Єдина родина», реабілітаційними центрами. І це живе спілкування, котре дорогого варте. Нині вже продукти, берці, військова форма, бронежилети не в дефіциті. То було в 2014 році, коли волонтери навіть двічі на тиждень їздили на передову. Розповім про отця Сергія Чечена з Ніжина. Він утікав із лікарняного ліжка, аби відвезти допомогу на схід. І багато бесідував із воїнами, молився. До речі, потім наші вояки розповідали, що там, де отець Сергій побував, — не було втрат, надзвичайно важких моментів. Маю сказати, що нині гряде інша проблема в суспільстві. Ті люди, котрі воювали там, у них змінився світ. І свідомість. І для них війна ще довго не закінчиться. Буде парадокс — між нашим розміреним життям і тим, де полягли побратими. Тому нам потрібні фахові реабілітаційні центри. І не на рік-два, а й на десятиліття. Тому праця психологів і духовенства має бути пов’язаною. Іноді у спілкуванні з воїном я не говорю жодного слова. Бо важливо слухати й розуміти, співпереживати. У реабілітаційних центрах спеціалісти повинні, вважаю, працювати інколи і з чоловіком та дружиною. Подружжя має побути наодинці, без домашніх проблем, говорити, намагатися зрозуміти одне одного... То буде відновлення здорової сім’ї.

— Отче Романе, розкажіть про себе, звідки ви родом?

— Я чернігівський. 5 березня буде вже 16 років як я в Чернігові (усміхається. — Авт.). 
І Чернігів я люблю та вважаю своїм містом. А батьківщина — Львівщина, за 18 кілометрів від Львова. Вдома я буваю до 10 днів на рік. Тому він мій, древній Чернігів, молодий і прекрасний. А у Львові я жив із 1994-го до 2005 року. Там навчався в 10,11 класах, потім у духовній семінарії, яку я закінчив 20 років тому. Далі — армія. Довго мене не хотіли брати в армію, бо — із духовної семінарії. Але я вмовив: кажу, беріть навесні, бо ж восени знову викликатимете.

— У вас у роду були священники?

— Ні, але в мене була прабабця, котра брала мене за руку, як тільки почав ходити, і вела до церкви. Я там і полежати міг, і пошуміти малим. Священник у нас був старенький. Та й прабабця 1907 року. І як усе було дивовижно. І Святвечір, і Богоявлення, коли вода освячувалася... А в травні цілий місяць маївка — молебень до Богородиці, надвечір. То я щодня там був, навіть коли корови пас. Співали ми там, я, можливо, голосніше за всіх... Переді мною, фактично, вибір не стояв: одразу подав документи до духовної семінарії, хоча деякі думки були про філософський факультет Львівського університету.

— А після армії ви одружилися?

— Ні, я працював на меблевій фабриці столяром. То був цікавий період життя. Ми мали державні замовлення — на Харківщині, Донеччині, Дніпропетровщині... В «Артеку» в Криму школу облаштовували. Було, що звечора підлоги ще немає в класі фізики, а завтра вже мають стояти меблі. Бо буде президент Кучма і відкриватимуть перший поверх. І все виходило як треба. Але доводилася працювати 28 годин на добу (усміхається. — Авт.). Ми тоді були молоді, красиві, сильні, здорові, й вік наш був таким радісним. Найбільше тоді я побачив Україну. А 2005 року 6 лютого було наше весілля, ми з дружиною повінчалися. Розписалися раніше — 3 січня. Вона з віруючої сім’ї. Познайомилися 14 листопада, біля пам’ятника Шевченку в Львові. Якраз тривала Помаранчева революція. Я одразу відчув, що зі своєю дружиною хочу й можу прожити все своє життя. Мені тоді було 26 років. І вже 16 років ми разом. Дружина моя — матушка Люба, Любов. Вона теж зі Львівщини. Закінчила Львівський університет Івана Франка. Філолог-полоніст, перекладачка з польської. Навчалася на слов’янському відділенні філфаку. Працювала у Львові в польській школі. В Чернігові — у філії Славістичного університету. Нині в 13-й школі займається з інклюзивними дітками і веде факультатив польської мови. 

— Дітки ваші ще школярики?

— Так, до школи вже всі ходять. Старшому Лаврентію 12-й рік. Вероніка в четвертому класі. І першокласниця Ксенія. Усі наші діти музиканти. Як і мама, яка співає і грає на сопілці, гітарі й фортепіано. І скоро гратиме на скрипці, бо Ксенія навчається по класу скрипки. Мама допомагає, і це добре, це зближує. Я співаю, трохи граю на баяні й ложках.

— Як ви святкуватимете Різдво? Які у вас сімейні традиції?

— Ми готуємося до свята. Наша Ксенія у Фейсбуці, якщо бачили, дуже гарно заспівала пісню про Святого Миколая. У Чернігові є музична академія, там у студії ми Ксеню записали. До речі, з першого разу. А Лаврентій виклав і на ФБ, і в ютубі. І за два тижні маємо 2400 переглядів. Нині готуємо колядки. Щороку в Катерининській церкві був святковий вертеп, грала й співала капела бандуристів. То треба, щоб у церкві була радість і витав дух Божий. Днями записувався у нас військовий оркестр із колядками й щедрівками. Ми також своїм сімейством презентуватимемо кілька колядок і прийдемо з музичними інструментами. Щовечора проводимо домашні репетиції. Колядок знаємо дуже багато, не раз брали участь родиною і в міських заходах. Адже важливо донести радість людям.

Також ми зберігаємо традиції. Крім духовних є і сімейні. Ми ставимо ялинку, але у нас є і Дідух. Його зробили чернігівські майстри. На Святвечір колядуємо в храмі. А коли приходимо додому, то влаштовуємо пісну вечерю. До речі, кутю їмо останньою, а не першою. І у нас кутя рідка, обов’язково з пшениці, з медом, грецькими горіхами, маком. Але без родзинок і сухофруктів. Також у нас печуть на Святвечір пампушки з маком. Ми запікатимемо коропа. Будуть вареники з капустою, голубці з грибами... Можливо, кисіль вишневий густий, який заливається в тарілки. Святкова плетінка (хліб), головка часнику — їх кладуть на сіно. І то — на всі свята. Відповідно — узвар. А спиртних напоїв на Святвечір не вживаємо. Перед вечерею запалюємо свічку. Лаврентій бере хліб, а я Дідуха. Ми, святково вбрані,заходимо до кімнати, і я всіх вітаю зі святом. Дякуємо за прожитий рік, що були разом і допомагали одне одному, й жили в мирі й радості. Після благословення та віншування вітаємо одне одного починаємо молитву. За живих і всіх наших померлих. І залишаємо на столі порожню тарілку та окремий стілець за столом. Чи то для тих, кого нема вже з нами. Чи то, як колись, для подорожніх, котрі, можливо, в дорозі й приб’ються до хати. Років 100 тому, коли ще не замикалися хати, на столі господарі залишали глечик із молоком. І будь-хто міг зайти й пригоститися. Звідси хочу сказати про те, як змінився світ, коли ми сьогодні закрилися від нього…

— Чи буде пряма трансляція Різдвяного Богослужіння, як на Великдень?

— Було би добре. Адже коли відбувалося Пасхальне богослужіння, то наше Суспільне телебачення зробило чудову трансляцію. Душевну, щиру, художню. Її бачили не тільки на Чернігівщині. В Туреччині, на Сицилії та в інших країнах люди теж слідкували за відправою. 

— Отче Романе, як вважаєте, коли слід святкувати Різдво — 25 грудня чи 7 січня?

— Останні роки порушується ця тема перед Різдвом. І щороку так буде. Навіть, міркую, з’явиться церковне відділення, церква, котра дотримуватиметься старого стилю. Вселенський патріарх Варфоломій святкує 25-го. Багато православних церков також. І тільки 5 чи 6-7 січня. Це Афон, зокрема. Загалом же, вважаю, не можна прив’язуватися ні до 25-го, ні до 7-го. Бо це умовна дата. Адже ніхто не знає дня, коли народився Христос. А спірні дати — то одне й те ж саме, тільки за старим і новим стилем. Проблема ж зовсім не в даті. І більшість людей у нас іще не готові прийняти зміни. 

— Отче Романе, привітайте нашу чернігівську громаду, парафіян і всіх людей із Різдвом.

— Хочу справді привітати всю Чернігівську громаду з величним святом — Різдвом Христовим. Незважаючи на те, хто до якої церкви належить. Бо всіх нас має об’єднувати одне, особливо християн — відчуття радості, свята. Що до нас приходить Господь. Що знову відбувається те, що було сказане Богом за багато років до пришестя Спасителя у цей світ. Тож, незважаючи ні на що, Христос прийде до нас. І всі ми маємо бути відкритими. Аби саме в момент, коли важко, коли виклики стоять перед нами, ми не втрачали образу Божого і подоби Божої. Щоби любов наповнювала наше серце і тих людей, хто поруч із нами. Щоб ми творили добрі діла, наскільки можемо їх творити. Це якраз буде вияв Божественної благодаті в нашому серці, розумі, нашій душі. Дай, Боже, щоби кожен із нас не здавався, а був борцем. Хай радість Христова наповнює всіх нас. Усе буде добре. Бо все в наших руках і все залежить від нас. І ми самі є творцями свого щастя. 

Потім ми ще говорили з отцем Романом. Про віру і життя, про сімейні скарби, про Катерининську церкву, де зберігаються мощі святого Меркурія, про чудеса зцілення і Божественні дива. Вони теж є. Коли йти до Бога з Любов’ю, Надією, Щирістю і Вірою в серці. 

Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото Віктора Кошмала