«Перемагає той, хто бореться. Творіть добро та не здавайтесь... І ви побачите зорі!»

2020-12-30 11:11

Так сказав отець Роман Кіник, настоятель Чернігівського кафедрального собору святої Катерини, в ексклюзивному інтерв’ю для «Деснянської правди» незадовго до Різдва. І наша розмова, опублікована на сторінках нашого видання, сподіваємося, дасть багатьом і надію, і віру, і любов до життя, і світло в серці для праведної боротьби — зі злом, зі зневірою, із самим собою, із викликами нашого непростого часу. Адже творити добро і перемагати, любити і йти до світла — тільки таким має бути шлях людства. 

— Отче Романе, сьогодні переживаємо нелегкі часи. Пандемія, ціни, тарифи, кредити... Непорозуміння в багатьох сферах життя. Погода й та: зима — не зима... Як не зневіритися, не впадати у відчай, де і в чому шукати позитив?

— Є два терміни. Перший — випробовування. Ми не часто так говоримо. Але є й сучасний термін — виклик. Випробовування — це коли на нас покладено тягар, коли причепили плуга і треба тягнути. А виклик — те, що стоїть перед нами і з чим нам потрібно боротися. І сьогодні знову став перед нами ще один виклик. Світової пандемії, і того, що з нею пов’язано. Насамперед, це економіка. А відтак — і наш внутрішній стан. Духовний, матеріальний, суспільний. Бо в світі немає чогось, що існує саме по собі. Ми ж ніби закрилися у своєму домі, і, здається, це наша фортеця й захист. Насправді ми ні від чого не відгородилися. Тим більше, споживаємо багато інформації, через яку приходить страх, стрес. І людина наповнює себе цим, і в цьому живе. І часом не бачить виходу... Але є певні моменти, світлячки, котрі запалюються то там, то там. І їх треба побачити! Люди не здаються, хтось бореться, кожен на своєму рівні. Й народжується позитив. А проблеми стають зрозумілими принаймні. І те — як із ними жити й перемагати. Уявімо собі осінь, коли йде дощ. Сіро, темно, мокро, багнюка... Але є проблиски, небо вночі роз’яснюється,  видно зорі. І вони відбиваються у тих калюжах. Тож інколи треба просто зупинитися, відключитися від емоцій і побачити внизу, як у дзеркалі, зорі. Одразу буде інший стан душі, зміниться наше ставлення до життя, до світу. Бо можна замочити ноги, а можна побачити зорі... Виклики були в усі часи. Дух може занепадати, тоді людина не бачить надії. Настає відчай... Хоча треба пам’ятати, що це є один із найбільших гріхів... А жити є заради чого завжди. Тому треба відганяти від себе недобрі думки. Ще треба пам’ятати, що ми — не осторонь життя. Ми беремо в ньому участь постійно — активну чи пасивну. 

Ми творимо інформацію, щастя, суспільну думку, загалом — суспільство. Закладаємо цеглинки, кожен свою. Тож маємо відповідальність перед світом за все, що відбувається навколо нас. Бо витягши, наприклад, навіть одну цеглинку, можемо завалити цілу стіну. 

Хто ми є в очах Божих? Яка ціна людини перед Богом? Людина як Всесвіт. А весь Всесвіт — як одна людина. Кожна людина важлива для Бога. І це все пов’язує світ в одне ціле — Всесвіт, Землю, людину і Бога. Це коло, яке не має ні початку, ні кінця. Життя завершується, життя народжується. І все стає на круги своя. І відбувається так, як закладено у ДНК Всесвіту. Там і часи виклику, і часи перемоги. Переплітаються всі лінії. А перемагає той, хто бореться. Тому що далі? А далі — жити. Апостол Павло говорив: «Цінуйте час, бо дні лукаві». Дні швидко минають... Тому ми повинні розуміти: коли робимо щось добре, позитивне — то правильний шлях. Щодня ми причепурюємо наші будинки, готуємо їсти для родини. Набридає? А що буде, коли ми зупинимося? На що буде схожий наш дім? Так і в суспільстві. Ми щодня маємо його розбудовувати. 

— Можливо, ця всесвітня пандемія — покарання? Чи попередження? 

— Ці всі речі, можливо, повинні були статися, аби змінилося ставлення до світу, любові. Що ми закладаємо в поняття — любов? Бог — це любов. Він сходить на землю, стає людиною. Для чого? Щоби піднести людину до височин Небесних. Але хтось скаже: чому немає сьогодні гармонії, раю на землі? Бо до раю треба дійти своїми вчинками, ділами, добротою й милосердям. Бог створив людину розумною. І вибір завжди за нами. І від нього залежить усе наше майбутнє. 

— Інколи людина вдягає маску, бо не може вчинити інакше. Наприклад, за нею стоїть колектив. Треба вижити, йти далі, не впасти. Світ іноді диктує жорсткі закони, і відкривати душу буває просто неможливо. Але потім, коли приходить осмислення, то, буває, не зовсім зручно, хоча та маска, можливо, для суспільного блага...

— Оцей час роздумів і осмислення то найголовніше. Коли ж ми говоримо про колектив, то тут повинна бути і своя програма, й вироблений свій шлях. Так само має бути свій Мойсей, котрий вестиме за собою. І він мусить знати, що манна впаде достеменно і навіть приблизно – коли. Звісно, люди не завжди розумітимуть. Не всі прагнутимуть змін. Або хотітимуть — але не на повну. І завжди потрібно все аналізувати. Всі свої вчинки. Бо є речі, які потрібно змінювати, коли немає результату. Це іспит для себе. І перспектива на майбутнє.

— Чимало людей не згоджуються, що прощати — це правильно. Дехто намагається це зробити, але не може. Однак це полегшення для душі. Та чи все можна простити?

Неприйнятий подарунок не наш подарунок. І це нехай нас не мучить. У Священному Писанні сказано: «Любіть ворогів наших». А як нам їх любити садовити за стіл, ділити хліб? Вони же роблять зло… А все просто: не робити ворогові так, як він робить вам. А з іншого боку: яким судом судите, таким і вас судитимуть. У цьому житті всі наші дії повертаються бумерангом. Добро повернеться добром! Тому ми завжди повинні застосовувати це в своєму житті. І думати про себе а якою мірою відміряють мені за те, як я відміряв. І ще один момент. Полюби ближнього свого, як самого себе. Але це не означає догоджати собі. Любов до себе наш внутрішній стан. Церква говорить, що не потрібно збирати скарбів собі на землі. Бо все можна втратити в один день. Сьогоднішня ситуація про це якраз говорить. Ми часто надіємося на себе, забуваючи, що треба сподіватися на Бога. А буває і навпаки. Виклики про які ми говоримо, є для того, щоби ми переосмислили життя, суть його на землі, цінності, що повинні наповнювати нас і цей світ, аби ми змінювалися і ставали тим, ким є насправді. 

Наше підприємство, наше видання «Деснянська правда», як і всі, пережило і переживає коронавірусні часи. І ми не зневірилися. І є поступ уперед, є свої перемоги, можливість триматися на плаву. Наше видання обрало шлях позитиву, тому мислимо й пишемо відповідно. 

У світі багато позитивних речей. Але нині тенденція така — негативна інформація більше споживається. І справді, набагато менше ЗМІ, котрі дають людям позитив і тим самим хочуть, аби було більше добра, віри, надії й любові. На жаль. Та й загалом, у світі, як не прикро, не такий великий відсоток людей, які бажають щось змінити, яким небайдужа доля держави, суспільства. Це 20-30%. А 70% людей — споживачі. Вони не будуть борцями. Інформація теж формує суспільство. Від негативу воно хворіє і потребує лікування. Добром, допомогою, співчуттям, любов’ю. 

— Отче Романе, ви не просто священник. Ви волонтер. Ви допомагаєте нашим воїнам боротися на сході країни. Це якраз позиція людини, котра вболіває за суспільство і лікує його.

— Я в цій праці і боротьбі далеко не один. Багато є капеланів у військових частинах, є священники, котрі виїздять на ротацію; є священники, котрі спілкуються з матерями загиблих воїнів і організаціями, як от «Єдина родина», реабілітаційними центрами. І це живе спілкування, котре дорогого варте. Нині вже продукти, берці, військова форма, бронежилети не в дефіциті. То було в 2014 році, коли волонтери навіть двічі на тиждень їздили на передову. Розповім про отця Сергія Чечена з Ніжина. Він утікав із лікарняного ліжка, аби відвезти допомогу на схід. І багато бесідував із воїнами, молився. До речі, потім наші вояки розповідали, що там, де отець Сергій побував, — не було втрат, надзвичайно важких моментів. Маю сказати, що нині гряде інша проблема в суспільстві. Ті люди, котрі воювали там, у них змінився світ. І свідомість. І для них війна ще довго не закінчиться. Буде парадокс — між нашим розміреним життям і тим, де полягли побратими. Тому нам потрібні фахові реабілітаційні центри. І не на рік-два, а й на десятиліття. Тому праця психологів і духовенства має бути пов’язаною. Іноді у спілкуванні з воїном я не говорю жодного слова. Бо важливо слухати й розуміти, співпереживати. У реабілітаційних центрах спеціалісти повинні, вважаю, працювати інколи і з чоловіком та дружиною. Подружжя має побути наодинці, без домашніх проблем, говорити, намагатися зрозуміти одне одного... То буде відновлення здорової сім’ї.

— Отче Романе, розкажіть про себе, звідки ви родом?

— Я чернігівський. 5 березня буде вже 16 років як я в Чернігові (усміхається. — Авт.). 
І Чернігів я люблю та вважаю своїм містом. А батьківщина — Львівщина, за 18 кілометрів від Львова. Вдома я буваю до 10 днів на рік. Тому він мій, древній Чернігів, молодий і прекрасний. А у Львові я жив із 1994-го до 2005 року. Там навчався в 10,11 класах, потім у духовній семінарії, яку я закінчив 20 років тому. Далі — армія. Довго мене не хотіли брати в армію, бо — із духовної семінарії. Але я вмовив: кажу, беріть навесні, бо ж восени знову викликатимете.

— У вас у роду були священники?

— Ні, але в мене була прабабця, котра брала мене за руку, як тільки почав ходити, і вела до церкви. Я там і полежати міг, і пошуміти малим. Священник у нас був старенький. Та й прабабця 1907 року. І як усе було дивовижно. І Святвечір, і Богоявлення, коли вода освячувалася... А в травні цілий місяць маївка — молебень до Богородиці, надвечір. То я щодня там був, навіть коли корови пас. Співали ми там, я, можливо, голосніше за всіх... Переді мною, фактично, вибір не стояв: одразу подав документи до духовної семінарії, хоча деякі думки були про філософський факультет Львівського університету.

— А після армії ви одружилися?

— Ні, я працював на меблевій фабриці столяром. То був цікавий період життя. Ми мали державні замовлення — на Харківщині, Донеччині, Дніпропетровщині... В «Артеку» в Криму школу облаштовували. Було, що звечора підлоги ще немає в класі фізики, а завтра вже мають стояти меблі. Бо буде президент Кучма і відкриватимуть перший поверх. І все виходило як треба. Але доводилася працювати 28 годин на добу (усміхається. — Авт.). Ми тоді були молоді, красиві, сильні, здорові, й вік наш був таким радісним. Найбільше тоді я побачив Україну. А 2005 року 6 лютого було наше весілля, ми з дружиною повінчалися. Розписалися раніше — 3 січня. Вона з віруючої сім’ї. Познайомилися 14 листопада, біля пам’ятника Шевченку в Львові. Якраз тривала Помаранчева революція. Я одразу відчув, що зі своєю дружиною хочу й можу прожити все своє життя. Мені тоді було 26 років. І вже 16 років ми разом. Дружина моя — матушка Люба, Любов. Вона теж зі Львівщини. Закінчила Львівський університет Івана Франка. Філолог-полоніст, перекладачка з польської. Навчалася на слов’янському відділенні філфаку. Працювала у Львові в польській школі. В Чернігові — у філії Славістичного університету. Нині в 13-й школі займається з інклюзивними дітками і веде факультатив польської мови. 

— Дітки ваші ще школярики?

— Так, до школи вже всі ходять. Старшому Лаврентію 12-й рік. Вероніка в четвертому класі. І першокласниця Ксенія. Усі наші діти музиканти. Як і мама, яка співає і грає на сопілці, гітарі й фортепіано. І скоро гратиме на скрипці, бо Ксенія навчається по класу скрипки. Мама допомагає, і це добре, це зближує. Я співаю, трохи граю на баяні й ложках.

— Як ви святкуватимете Різдво? Які у вас сімейні традиції?

— Ми готуємося до свята. Наша Ксенія у Фейсбуці, якщо бачили, дуже гарно заспівала пісню про Святого Миколая. У Чернігові є музична академія, там у студії ми Ксеню записали. До речі, з першого разу. А Лаврентій виклав і на ФБ, і в ютубі. І за два тижні маємо 2400 переглядів. Нині готуємо колядки. Щороку в Катерининській церкві був святковий вертеп, грала й співала капела бандуристів. То треба, щоб у церкві була радість і витав дух Божий. Днями записувався у нас військовий оркестр із колядками й щедрівками. Ми також своїм сімейством презентуватимемо кілька колядок і прийдемо з музичними інструментами. Щовечора проводимо домашні репетиції. Колядок знаємо дуже багато, не раз брали участь родиною і в міських заходах. Адже важливо донести радість людям.

Також ми зберігаємо традиції. Крім духовних є і сімейні. Ми ставимо ялинку, але у нас є і Дідух. Його зробили чернігівські майстри. На Святвечір колядуємо в храмі. А коли приходимо додому, то влаштовуємо пісну вечерю. До речі, кутю їмо останньою, а не першою. І у нас кутя рідка, обов’язково з пшениці, з медом, грецькими горіхами, маком. Але без родзинок і сухофруктів. Також у нас печуть на Святвечір пампушки з маком. Ми запікатимемо коропа. Будуть вареники з капустою, голубці з грибами... Можливо, кисіль вишневий густий, який заливається в тарілки. Святкова плетінка (хліб), головка часнику — їх кладуть на сіно. І то — на всі свята. Відповідно — узвар. А спиртних напоїв на Святвечір не вживаємо. Перед вечерею запалюємо свічку. Лаврентій бере хліб, а я Дідуха. Ми, святково вбрані,заходимо до кімнати, і я всіх вітаю зі святом. Дякуємо за прожитий рік, що були разом і допомагали одне одному, й жили в мирі й радості. Після благословення та віншування вітаємо одне одного починаємо молитву. За живих і всіх наших померлих. І залишаємо на столі порожню тарілку та окремий стілець за столом. Чи то для тих, кого нема вже з нами. Чи то, як колись, для подорожніх, котрі, можливо, в дорозі й приб’ються до хати. Років 100 тому, коли ще не замикалися хати, на столі господарі залишали глечик із молоком. І будь-хто міг зайти й пригоститися. Звідси хочу сказати про те, як змінився світ, коли ми сьогодні закрилися від нього…

— Чи буде пряма трансляція Різдвяного Богослужіння, як на Великдень?

— Було би добре. Адже коли відбувалося Пасхальне богослужіння, то наше Суспільне телебачення зробило чудову трансляцію. Душевну, щиру, художню. Її бачили не тільки на Чернігівщині. В Туреччині, на Сицилії та в інших країнах люди теж слідкували за відправою. 

— Отче Романе, як вважаєте, коли слід святкувати Різдво — 25 грудня чи 7 січня?

— Останні роки порушується ця тема перед Різдвом. І щороку так буде. Навіть, міркую, з’явиться церковне відділення, церква, котра дотримуватиметься старого стилю. Вселенський патріарх Варфоломій святкує 25-го. Багато православних церков також. І тільки 5 чи 6-7 січня. Це Афон, зокрема. Загалом же, вважаю, не можна прив’язуватися ні до 25-го, ні до 7-го. Бо це умовна дата. Адже ніхто не знає дня, коли народився Христос. А спірні дати — то одне й те ж саме, тільки за старим і новим стилем. Проблема ж зовсім не в даті. І більшість людей у нас іще не готові прийняти зміни. 

— Отче Романе, привітайте нашу чернігівську громаду, парафіян і всіх людей із Різдвом.

— Хочу справді привітати всю Чернігівську громаду з величним святом — Різдвом Христовим. Незважаючи на те, хто до якої церкви належить. Бо всіх нас має об’єднувати одне, особливо християн — відчуття радості, свята. Що до нас приходить Господь. Що знову відбувається те, що було сказане Богом за багато років до пришестя Спасителя у цей світ. Тож, незважаючи ні на що, Христос прийде до нас. І всі ми маємо бути відкритими. Аби саме в момент, коли важко, коли виклики стоять перед нами, ми не втрачали образу Божого і подоби Божої. Щоби любов наповнювала наше серце і тих людей, хто поруч із нами. Щоб ми творили добрі діла, наскільки можемо їх творити. Це якраз буде вияв Божественної благодаті в нашому серці, розумі, нашій душі. Дай, Боже, щоби кожен із нас не здавався, а був борцем. Хай радість Христова наповнює всіх нас. Усе буде добре. Бо все в наших руках і все залежить від нас. І ми самі є творцями свого щастя. 

Потім ми ще говорили з отцем Романом. Про віру і життя, про сімейні скарби, про Катерининську церкву, де зберігаються мощі святого Меркурія, про чудеса зцілення і Божественні дива. Вони теж є. Коли йти до Бога з Любов’ю, Надією, Щирістю і Вірою в серці. 

Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото Віктора Кошмала

 

Інші новини:


Щаслива старість…

Погодьтеся зі мною, що підтримання чистоти є важливою частиною життя. Звісно, потреби тварин в гігієні відрізняються від потреб людини. Це, насамперед, підтримання чистоти вольєрів, мисок та усього житлового середовища.

2021-06-09 12:00