Олена Пузан: «У зведених нами будинках горить світло, народжуються діти. Це щастя...»

2019-08-08 06:26

Олена Пузан, директор компанії «Житлобудсервіс» – продовжувачка справи свого батька Григорія Пузана, котрий стояв біля витоків будівництва на Чернігівщині в перші роки незалежної України й до останніх днів. Нині, напередодні професійного свята, пані Олена з любов’ю та сумом згадує роки, котрі вона пройшла поруч із батьком – будівельником за покликанням. Григорія Івановича в Чернігові знали всі. Дипломи й нагороди займають цілу стіну в офісі ТОВ «Житлобудсервіс». А 2017 року Григорій Пузан одержав Почесну грамоту Кабінету Міністрів України. 

Підтримував Григорій Іванович і свою малу батьківщину, благодійно допомагаючи селам. Недаремно він – почесний громадянин Любеча, сіл Малинівки й Коробок.

А якщо коротко – Григорій Пузан був Професіоналом і Людиною слова.  

– Пані Олено, насправді, ви мріяли в дитинстві стати будівельником? Чи навіть коли навчалися у виші?

– Сьогодні  я почала розуміти, що всі люди трішки будівельники. Бо це одна з найблагородніших професій, до якої має стосунок кожен із нас. Адже всі колись робили ремонт, а хтось і зводив самостійно власний будинок чи дачу. Для чоловіків узагалі це пряме призначення. Але часто й жінки їм серйозно допомагають. Чесно сказати, ніколи не думала, що займатимуся будівництвом професійно. Бо мріяла бути вчителькою, працювати у школі. Тому здобула педагогічну освіту і вже уявляла, як мої першокласники пишуть перші літери, цифри, а я не тільки передаю їм ази науки, а й  навчаю любити й розуміти навколишній світ... Однак настали одіозні 90-ті роки. У мене була маленька донечка, позаду чотири роки декретної відпустки. Час виходити на роботу. Але дитсадки закривалися. У школах скорочувалися класи… А тут у 1997 році мій батько Григорій Іванович Пузан створює власне будівельне підприємство. І одного дня тато раптом пропонує мені виходити до нього на роботу. «Ким?» – здивовано запитую. «Секретарем», – чую у відповідь.  І я зі своєю друкарською машинкою (тепер цей раритет зберігається у нас в офісі) приходжу на своє робоче місце. А комп’ютери ми купуємо вже за півроку. Працювала я справді секретарем. Але тато називав – «з особливо важливих справ». Бо мої обов’язки виходили далеко за секретарські рамки. Батько довіряв мені справді дуже важливі справи.

– Отже, ви були поруч із батьком із самого початку «Житлобудсервісу»?

– Так. На той момент наш колектив складався з чотирьох працівників офісу. Також були бригади підрядників. Отак ми й розпочали будувати перший дім на вулиці Гетьмана Полуботка. Наше підприємство теж було в підряді у замовника. То був дуже складний час, коли все лежало в руїнах. Але, з іншого боку, то був вдалий час для створення матеріальної бази підприємства. Адже розпродувалася багато майна буквально «з молотка», тобто за копійки. Отож батько поступово зміг купити техніку, навіть будівельні крани, все це потім відновлювалося до належного стану. Зібрав колектив. А знайти гарних фахівців теж було непросто.  Проте й це татові вдалося, бо він дуже цінував та поважав людей. Хочу наголосити, що батько завжди говорив: «Найцінніше, що у нас є, – це колектив. Люди, котрі вміють і хочуть працювати». Так само кажу і я. Тільки трохи інакше: «Найбільший спадок, який мені залишив тато, – це колектив». А ще – величезну відповідальність. Адже батько – будівельник і за покликанням, і за освітою, і в житті він мислив як будівельник. І знав цей процес від моменту копнути лопатою до найвідповідальніших процесів. Упевнена: якби так сталося, що батько залишився в офісі сам-один, то й тоді з усім би впорався, настільки у нього був широкий кругозір. Загалом же, батько просто обожнював будувати. Він навіть не погоджувався йти у відпустку. Бо говорив, що найкращий відпочинок і нагорода для нього, коли на будівництві, де муляри кладуть цеглу, лунає стук кельми, котрою вони вирівнюють кладку. Для тата це було музикою…

– Ваш рік без батька – це, напевно, як переломний момент, як життя ніби з чистого аркуша?..

– Біля батька я постійно навчалася. Але рік без нього дав мені набагато більше, ніж усі попередні роки. Бо коли батько був поруч – я була спокійною. Займалася продажами.  При тому, що тато казав: «Олено, продавати дуже легко. Набагато складніше – створювати». А тепер я маю турбуватися про все. Після того, як батька не стало, у мене було чимало думок: упораюся  чи ні. Тому я вирішила, що краще спробувати, ніж потім шкодувати про це все життя. Підсумкову крапку в моєму рішенні поставив ось такий випадок.  Наступного дня, після того, як батька поховали, я приїхала на будівництво і зайшла в кімнату, де зібрався наш колектив. І вони всі підвелися... Майже 150 працівників – муляри, майстри, бригадири – тобто досить суворі чоловіки, котрі важко працюють на будівництві. І в кожному їхньому погляді я прочитала: ці люди покладають на мене надії, що наше підприємство житиме. А за всім цим я побачила їхні сім’ї. І зрозуміла, що не відступлю в жодному разі… Я погано сплю ночами. Але знаю, що батько мені допомагає. І вірю, що досвід та наполегливість мені стануть у пригоді. Так само, як і люди, фахівці, котрі поруч зі мною.  А це сила-силенна професійного народу. І багато підрядників із супутніх фірм. Ці зв’язки давні й перевірені. У свою чергу я колектив жодного разу не підвела. Заробітна плата? Не можу сказати, що вона дуже велика. Зате стабільна. Наприклад, улітку, в гарячу пору, муляри отримують до 12 тисяч гривень. Це за два тижні вахти.

 

– Що будує ваша компанія сьогодні?

– Нині ми готуємо до експлуатації об’єкт на вулиці Жабинського, наразі здаємо три під’їзди сучасного будинку. Близько 8 тисяч квадратних метрів. Ми почали будувати тут у квітні минулого року. І ось уже подаємо документи на введення. Загалом же, у нас на Жабинського – великий житловий комплекс, чотири черги будівництва. Аж до митниці. 
Маю сказати: найскладніше – пройти дозвільну процедуру. Це дуже непростий процес. Комісії, перевірки. Часом мені навіть здається, що в нашій країні багато робиться для того, аби люди не працювали… А держава, де будується житло, – це жива держава з майбутнім. Місто, в якому стоять баштові крани, – це живе місто. І я радію, що в Чернігові їх досить багато. І люди в будівельних касках ходять вулицями. Завдяки керівництву міста воно розвивається, стає європейським.

– А що далі зводитиме «Житлобудсервіс», коли не секрет?

– Відкрию вам невеличку таємницю. Ми подаємо документи для початку робіт на об’єкті по вулиці Лісовій, 42. Проєкт готовий. Це буде великий житловий комплекс на території, обрамленій соснами, поруч із приватним сектором. І недалеко від вулиці Київської. Тобто –  від центру міста. Нині все на стадії отримання дозволів. Проєкт починався ще при батькові купівлею землі. І для мене він виглядає казково, тому не можу дочекатися початку будівництва. Там планується не тільки житло. Я мрію побудувати досить великий спорткомплекс. Також – іншу інфраструктуру, зокрема магазини, офіси. Звісно, ми зробимо  цей об’єкт зручним для інвалідів – з підйомниками, пандусами. 

– Ви були для батька правою рукою. А часом і обома. А у вас є хтось, у кому ви впевнені й довіряєте?

– Так. Це досить молодий чоловік В’ячеслав Войтехович, котрий родом із татового села Коробки під Любечем на Ріпкинщині. Тепер я вже називаю його В’ячеславом Сергійовичем, йому нині 28 років. А колись юного випускника привіз до нас директор школи, якій батько постійно допомагав. І сказав, що хлопець мріє бути будівельником. Батько відправив юнака спочатку до Остерського технікуму. І В’ячеслав щороку приїздив до нас на практику. Батько його не жалів, бо хотів виростити справжнього фахівця, котрий би знав усі будівельні першооснови. Пам’ятаю, як він, ровесник моєї доньки, у 35-градусну спеку в котловані трамбував пісок… Але то була чітка батькова програма. Опісля хлопець закінчив виш. І відтак знає не тільки фундамент справи, а й стіни та надбудову. Тобто весь будівельний процес. І живе цим! Тому я за наші будинки спокійна. А всі документальні коридори – на мені. Сподіваюся, що й такий фахівець також знайдеться.
Наприклад, я час від часу звертаюся за консультаціями до своєї доньки Юлії. Вона закінчила КІМО з червоним дипломом, навчалася на бюджеті. Отримала диплом спеціаліста міжнародного права. А в США здобула юридичну освіту. Працює там і займається міграційною справою. Якби донька була поруч, мені було би простіше. Бо Юлія дуже просунута й цілеспрямована, з неабияким багажем знань.

– Коли я кілька років тому брала інтерв’ю у Григорія Івановича, він говорив, що мріє, аби ваш син продовжив його справу.

– Мого  сина звуть також Григорієм. Йому 13 років. Говорити про те, ким він стане, звісно, рано. Хоча мені дуже хотілося би, щоби років через 10 він пройнявся будівництвом, як його дідусь, чим тепер живу і я. Проте діти мають робити свій власний вибір. А Гриша дуже пишається дідусем. Бо постійно бачить будинки, які побудував дід. І там горить світло у вікнах, народжуються діти…  Батька немає, але все це довгі роки нагадуватиме про нього. Це пам’ятник, створений за життя.

– Олено, що вас нині непокоїть у будівельній галузі?   

– Образливо, що в країні великою мірою втрачено престиж будівельної професії. Наприклад, менеджер чи продавець магазину часто мають вищу освіту, і батьки за неї заплатили немалі кошти, котрі невідомо коли окупляться. Таких спеціалістів надлишок. А профтех­освіта в більшості випадків у дуже плачевному стані.  Спробуйте-но знайти екскаваторника чи машиніста баштового крана… Робота за кордоном дуже популярна. А мені хотілося би, аби люди мали змогу заробляти вдома. Наші муляри, до речі, приїздять на роботу автівками й відпочивають з родинами за кордоном. І вони не мають вищої освіти. Бо це ж не значить, що без вищої освіти ти ніхто. Отож насамперед на рівні країни мають відбутися зміни в будівельній галузі. Бо ми ж створюємо робочі місця, даємо роботу підрядникам. Люди починають жити в нових помешканнях, розвивають інфраструктуру, купують товари… А тут змінили раптом будівельні норми ДБН «Газопостачання», де заборонили в десятиповерхових будинках індивідуальну систему опалення – котли. А це ж була можливість людям економити, жити комфортніше. Нібито справи в судах. Бо згідно з новими нормами, котрі вступили в дію, індивідуальні котли дозволяються щонайвище тільки у триповерхівках… Я сподіваюся, що здоровий глузд переможе. Бо покупці найперше запитують про індивідуальну систему опалення.  

– Пані Олено, які найвідоміші, знакові будівлі споруджені вашою компанією? 

– Насамперед, перший самостійний дім – Мстиславська, 26. З моменту будівництва я рахувала ряди цегли. І боялася, що не вистачить сили чи коштів. Введення його в експлуатацію стало для нас великим святом. Далі – проспект Перемоги, 119А. Тато називав цей будинок об’єктом свого життя. Враховуючи локацію і те, як складно він нам діставався й давався. Два роки праці… І коли тепер я вранці їду на роботу, а ввечері додому, то завжди дивлюся на нього.
А мій найулюбленіший будинок – на проспекті Перемоги, 114. Він дуже естетичний, шляхетний, а в туманну погоду схожий на корабель… Загалом, у нас багато ось таких «автографів на майбутнє». До дня народження я подарувала батькові прекрасну книгу-альбом «Все, що дороге моєму серцю» зі світлинами всіх наших одинадцяти будівель, які зробила чернігівський фотограф Галина Вулверсон. Там і капличка – невеличка церква Казанської Божої Матері в рідному селі Коробках, яку батько теж збудував і біля якої його поховано… 


Тато був дуже зворушений подарунком. Переглядав альбом і бачив ніби невелике чудове містечко… За книгою видно, як змінюється будівельний процес – облаштування, дизайн. Нині замовники люблять, коли багато скла, квартири з вітражними вікнами. До речі, ми працюємо тільки з силікатною цеглою. І утеплюємо стіни за новітніми технологіями. Хочу, аби люди, живучи в наших помешканнях, почувалися щасливими. Адже дім – це місце, де ми ніби повертаємося до себе, відновлюємо ауру. Тут нам затишно та спокійно. Це фортеця у кращому розумінні слова. Між іншим, ми завжди жили в будинках, котрі самі будували. Нині у мене теж приватний дім. Я ніби виконала чоловічу місію. Мама живе у фамільному будинку. А поруч – сестра Світлана.  

– Тато, відчувається, завжди хотів, аби родина була разом…

– Так, для Пузанів сім’я дуже важлива. Наша бабуся Ніна Гаврилівна започаткувала цей культ. Вони з татом навіть народилися в один день, 27 травня, з різницею у 20 років… До речі, як і донька Світлани Крістіна. 
У родині людина надихається, для неї вона працює й живе. Ми всі горою одне за одного. Мама, мої діти, сестра, племінники, тітка Людмила Іванівна, яка працює у нас. До речі, вона за фахом – вихователька дитсадка, але займається постачанням у фірмі. І дуже фахова й відповідальна людина. 

– Олено, ви така стильна, витончена. Хтось угадує, ким ви працюєте?

– А хіба не жінки на своїх плечах і війну побороли? Моя робота для мене задоволення. Але й велика відповідальність. Інколи задумуюся – чи простіше самій створювати все з нуля й розвивати, чи отримати у спадок та втримати й іти вперед?..

– Тобто такій милій жінці не важко керувати суворими чоловіками?

– У цьому й моя перевага. Я керую з усмішкою, але твердо й наполегливо домагаюся свого. І не сварюся. І при мені також ніхто не свариться... На планірці, наприклад, 10 людей. Головний інженер, головний механік, бригадири, майстри. І вони чемні. Ви розумієте, про що я?.. На будівництві без «міцного» слівця зазвичай не обходиться…

– Компанія – на ваших тендітних плечах. А відпочивати є можливість?

– Стараюся знаходити час. Бо у мене син. І донька, до якої треба злітати. До всього, я не можу дозволити собі довгу відпустку. У мене навіть є почуття вини, що кидаю компанію... Отож люблю Бреч. Я там від душі релаксую.  І що важливо – сплю. Якщо дивитися на будівельний ансамбль, то він трохи сумбурний, але позитивний і гарний. Особлива цінність, що цей лісовий закуток так облагородив власник комплексу й тепер там краса. Така людина гідна поваги. Вона вкладає свої кошти в облаштування, створює робочі місця. Там гарна енергетика. Тому повертаюся я з новими силами й натхненням. 

– А яке ваше улюблене місто? І взагалі – що ви любите?

– За кордоном мене вразив Рим. І я закохалася в це місто. Оскільки син дуже цікавиться історією, то ми в Римі завжди беремо гіда. Туди хочеться повертатися… А відпочиваю я найкраще у воді.  Люблю море, плаваю, щоправда, по-дівочому, але довго. Однак дайвінгу, лижам – ні. Навіть не катаюся на велосипеді. Бо не подобається екстрим. Проте гарно їжджу на машині. Це мене заспокоює. Фітнесом займаюся давно. Це стимулює. Вже 7 років я з клубом «Кислород». Тут комфортно і гарно. Люблю бігати. Це розвантажує. У мене є городик. Помідори, зелень. І квіти! Дім – це місце, де я беззастережно відпочиваю. Він дає мені сили, як і квіти, дерева. Ще додам, що дуже люблю книги. Це моя слабкість.  Нині читаю «Атлант розправив плечі». Книга про бізнес, державу, сильну жінку. Сильних людей. Я проводжу паралелі… Усім рекомендую.

– У вашого сина перехідний вік. Мама має бути дипломатом…

–  Ми з Гришею друзі. Він перейшов до 8-го класу. Гарно навчається. Усі сім років – з похвальними грамотами. Дуже любить математику. Бере участь в олімпіадах і займає призові місця. Ми завжди з дідусем ходили на лінійки й пишалися. А цьогоріч я почувалася, мабуть, як мама Володимира Зеленського на інавгурації (усміхається). Проте це тривало недовго. Сіли в машину, і я сказала: «Гришо, ми це вже проїхали. І рухаємося далі». 

– Як поєднується з професією гардероб гарної жінки?

– Я не надаю цьому важливого значення. Тим більше, сьогодні мода терпляча, можна поєднувати спідницю з кросівками. Хоча професія справді вносить корективи. Але, думаю, мені вдається бути стильною, гармонійною і доглянутою.

– У бізнес-леді є подруги?

– Так. Найперше – моя сестра Світлана. Вона теж бізнес-леді, власниця мережі магазинів «KriStal». Світлана вміє все розставити на місця. Й підтримати. Маю подруг, з якими гарно почуваюся. Багато чого змінилося в оточенні, коли не стало батька. Є люди, так само в офісі, на будівництві, котрі прожили зі мною цей важкий рік та були поруч. Вони мене підтримали й допомогли. Це дорогого варте. За що я всім дуже вдячна!

– Пані Олено, яке ваше життєве кредо?

– Важливо за будь-яких обставин залишатися собою. Поєднувати в собі різні ролі, наприклад, керівника, залишаючись жінкою. Потрібно бути чесною по відношенню до самої себе. І чесно відповідати на важливі запитання до себе самої – для цього потрібна сміливість. Також – не жити ілюзіями. Й не зраджувати себе. 

А принагідно хочу привітати всіх колег із професійним святом. Особливо – свій колектив. І сказати їм велике СПАСИБІ – бо вони поруч зі мною, вірять мені і в мене. Це дуже цінно. І я ціную кожного. Колегам хочу побажати терпіння. Вважаю нашу професію третьою за важливістю – після лікарів та вчителів. Розвитку всім, амбітних планів і втілення їх у життя. Хочу, щоб усі ми, будівельники, були не конкурентами, а колегами, навіть партнерами. 

Я з великою повагою ставлюся до таких корифеїв будівельного бізнесу в Чернігові, як Лев Іванович Соронович, Віктор Федосійович Вереша, Юрій Миколайович Тарасовець – професіонал нового формату. А ще маю мрію – про стажування у Ігоря Ніконова, власника й президента компанії KAN Development. Саме він побудував у Києві ТРЦ «Ocean Plaza», ЖК «Комфорт Таун», офісний центр «Парус», торгівельно-офісний центр «Arena City», IQ Business center… Я дивлюся всі його інтерв’ю. Ігор нині будує преміум-сегмент. Звісно, Чернігів і Київ відрізняються. Але Ніконов правдиво каже, що задоволення від низької ціни триває набагато менше, ніж від гарної якості. Хочу поговорити з ним, зрозуміти, як збудована його компанія, навчитися нового, адже ми й те, що ми створюємо, має постійно розвиватися…

– Це свідчить про амбітні мрії та серйозні й достойні плани. Удачі вам і натхнення!
 
Бесідувала Людмила ПАРХОМЕНКО
 

Інші новини:


Кондитерські штучки від Bakery_Ok

Смачно, пікантно й несподівано до неможливості!

2019-08-19 13:14