Вікторія Арделян: леді за штурвалом

2020-12-07 08:10

Сісти за штурвал літака і підкорити небо — це, безперечно, круто. А для жінки це ще й поважно. Адже щоб стати пілотом, треба пройти дуже складний шлях від навчання у вузі до отримання свідоцтв приватного та комерційного пілота, маючи високі показники в годинах нальоту. А згодом ще й навчитися літати на літаках авіакомпанії, де будете працювати. Все це важко, дуже дорого і непросто.

Тож, як правило, пілотами стають люди по справжньому закохані в небо. Сильні, відповідальні, рішучі та стресостійкі. Й прекрасній половні в цьому плані жодних поступок нема. Вимоги при відборі до всіх однакові. Крім того, якщо чоловіки після рейсу можуть дозволити собі відпочити, то жінкам після роботи доводиться швидко переключатися на обов’язки мами і господині. Як це бути жінкою-пілотом розповіла 26-річна Вікторія АРДЕЛЯН.

Вікторія — пілотеса у четвертому поколінні. Вона працює другим пілотом в авіакомпанії «Міжнародні Авіалінії України». Керує Боїнгом 737 і має 2000 годин нальоту. Зізнається, ще під час навчання використовувала будь-яку нагоду попрактикуватися. А щоб отримати ліцензію на Боїнг 737 і набрати необхідну кількість годин нальоту, навіть літала до Вільнюса та Данії. І все це за власні кошти. Вікторія зізнається, любов до неба та літаків їй передалася з генами. І сісти за штурвал — це її найбільша дитяча мрія, заради якої вона робила, здавалося, неможливе.

— Мій прадідусь був льотчиком. Він воював під час Другої світової війни. Моя прабабуся підвішувала йому на літак бомби. Так вони й познайомилися. Їхній син — мій дідусь, був штурманом. Довгий час він працював на Півночі, потім в Україні. А мій тато — діючий пілот авіакомпанії «МАУ», працює командиром. І хрещений у мене теж пілот. Тож для мене вибір професії був очевидним. А мої рідні навпаки говорили, щоб я все добре обдумала, адже це складна, нежіноча робота. Але мене надихали розповіді тата, який тоді багато літав до Африки. Його не було вдома по 8-9 місяців. Я з нетерпінням чекала на нього. І щоразу була в захваті від його розповідей, якихось цікавих історій. Як і тато, я не уявляю свого життя без неба. 

— Ви народилися в Кропивницькому і, певно, це теж зіграло свою роль. Адже була можливість отримати якісну освіту, залишаючись у рідному місті. Ви з відзнакою закінчили на той час Державну льотну академію України. Критерії відбору для хлопців і дівчат були однаковими? І в чому була найбільша складність?

— Так, безумовно. Пам’ятаю, як у 2010 році я вступила на факультет льотної експлуатації. І крім ЗНО мені треба було ще пройти профвідбір. Скласти нормативи на швидкість, логіку, гостроту мислення. А ще фізичні нормативи, які включали в себе біг, підтягування, віджимання. І критерії оцінювання були абсолютно однаковими для хлопців та дівчат. Прохідний бал теж був однаковим для всіх. Але найбільша складність не стільки в отриманні теоретичних знань, диплому, скільки в практичному досвіді нальоту. В тому, щоб налітати необхідну кількість годин та отримати свідоцтво приватного, а потім комерційного пілота у спеціальних школах, сертифікованих Державною авіаційною службою, які навчають по затверджених програмах. Щоб стати пілотом, треба пройти довгий шлях. І, на жаль, від держави нема як такого фінансування. Держава оплачує навчання, але години нальоту здобуваються за власні кошти, зусиллями рідних і батьків. Дехто отримує освіту за кордоном, але там ще більша вартість навчання.

— Як багато пілотес працює разом із вами в «Міжнародних Авіалініях України»?

— В нашій авіакомпанії працює дві пілотеси. Загалом в Україні зовсім мало жінок-пілотів. Тому це явище певною мірою викликає подив у наших людей. У той час як для світових авіаліній жінка за штурвалом у кабіні пілота — це звичне явище. І, наприклад, в Європі, в деяких авіакомпаніях співвідношення чоловіків та жінок-пілотів п’ятдесят на п’ятдесят. Серед українських жінок це не така популярна професія, бо перш ніж стати пілотом, треба пройти довгий кропіткий шлях. Мати самовладання, конкретну мету і дуже любити небо. 

— А як до жінки-пілота ставляться колеги-чоловіки і пасажири?

— У кожного на це свій погляд. Але скажу так, що в нашій авіакомпанії дуже жорсткий конкурсний відбір. У нас працюють виключно професіонали. І чоловіки ставляться до жінок за штурвалом із повагою. Вони розуміють, якщо ти дійшов до такого рівня, то це варто поваги. Хтось дивується, хтось від цього в захваті, але світ змінюється, і дедалі більше жінок стають пілотами. В будь-якому випадку ти відчуваєш повагу і підтримку з боку колег. І колеги ставляться до нас, жінок, у першу чергу як до фахівців, а не просто жінки. Як до професіоналів, які зобов’язані виконувати свою роботу. А наші пасажири зазвичай дивуються, можуть перепитати, чи дійсно я пілот, але жодного разу я не чула якогось сумніву чи негативу на свою адресу. В Європі є чимало екіпажів, де командир і другий пілот — жінки. І це нікого не дивує. В різних країнах були різні шляхи розвитку авіації, тому таке різне сприйняття цього явища. 

— Чому обрали саме авіакомпанію «МАУ»?

— Мені з дитинства хотілося, щоб мій тато пишався мною, пишався тим, що я продовжила нашу родинну справу. І завжди хотілося стати частиною компанії, де працює тато. Тож коли дізналася про конкурс на посаду пілота, одразу вирішила спробувати пройти проф­відбір. І дуже рада, що мені вдалося. Хоча було нелегко. Була розмова з психологом, перевірка англійської, різних систем літаків. А ще психолог мене запитувала, як я збираюся суміщати льотну роботу і трирічну дитину. Але я точно знала, що з усім справлюся. 

— У своїй професії дотримуєтесь якихось традицій? І чи є якісь професійні забобони?

— Знаю, що перед рейсом не можна нічого відрізати, зашивати, фотографуватися цілим екіпажем перед вильотом, особливо біля літака. Більшість льотчиків вважає це упередженням, але намагаються дотримуватися цих правил. І я так само. Особисто я після кожного рейсу подумки можу подякувати літаку за те, що рейс минув добре і день був вдалим. 

— Авіаційний транспорт вважається найбезпечнішим. Але коли чуєш про авіакатастрофу, замислюєшся над тим, чи це дійсно так?

— Коли трапляється авіакатастрофа, перш за все людей вражає велика кількість загиблих. Крім того, після цього у ЗМІ її ще довгий час можуть обговорювати, повертатися до неї знову і знову. Звідси й породжується страх і складається враження, що літати небезпечно. У ДТП гине набагато більше людей, по кілька тисяч на день. Та коли ми чуємо про поодинокі випадки, одного-двох загиблих, це не сприймається нами як катастрофа. Падіння літака, насправді, рідкісне явище. Треба більше цікавитися авіацією. Тоді стане зрозуміло, що за штурвалом сидять кращі з кращих. Розумні, досвідчені пілоти, які багато знаються на авіації. Тому не треба боятися неба. 

— Нічні рейси, відрядження, плаваючий, непередбачуваний графік. Як це бути жінкою-пілотом, дружиною і мамою одночасно? 

— Це, дійсно, дуже важко. Я пам’ятаю, як змушена була на досить довгий час залишити тоді ще дворічну дитину і летіти за кордон. Важко, коли ти летиш далеко від сім’ї, дому. Нині Валерії сім років. І, як мама і дружина, я не маю права бути надто довго відсутньою, не приділяти уваги дитині, не перевірити уроки. В цьому плані я живу, як звичайна людина. І 99% вільного часу я присвячую своїй доньці, її розвитку, освіті, дозвіллю. Важко після роботи, особливо далекого рейсу, одразу повертатися до своїх домашніх, сімейних обов’язків. Але я виконую їх для того, щоб моя дитина була щасливою. Я дуже люблю свою роботу, люблю небо, але в жодному разі не хочу, щоб донечка вважала, що це для мене важливіше, ніж вона. І для цього треба мати самовладання. В той же час ти не можеш прийти на роботу без настрою, непідготованим чи з поганим самопочуттям. Бути пілотом — велика відповідальність. За літак, екіпаж і пасажирів. Нема якогось закріпленого маршруту чи рейсу. Графік складається на місяць уперед із абсолютно різних маршрутів. Сьогодні я можу летіти до Одеси, завтра — до Парижу. Через тиждень — до Анталії. Щодня — нове місце. Закріплених екіпажів, як це було раніше, теж немає.

— Чоловік розуміє особливості вашої професії? 

— Так, ми познайомилися з ним у нашій льотній академії під час навчання. Він навчався на авіадиспетчера. Ми довго зустрічалися і згодом вирішили створити сім’ю. У нас народилася донечка. На той час ми ще не знали, чи буду я пілотом. Але тепер він в усьому підтримує мене і допомагає. Нині Іван працює в ІТ-сфері. Я дуже вдячна йому за підтримку та розуміння. Адже без підтримки сім’ї, непросто досягти якихось висот. 

— Чи є професійне вигорання у пілотів?

— Я переконана, що нема. Якщо хтось із пілотів залишає свою роботу, то, як правило, це люди, які просто обрали для себе не ту професію. Коли ти любиш небо, тобі дуже важко з ним прощатися. В нашій компанії є пілоти поважного віку, які пропрацювали за штурвалом усе своє життя. І ні про яке професійне вигорання не може бути мови. Навпаки, вони сумують через те, що змушені залишити роботу і йти на пенсію. У пілотів стаж вираховується годинами нальоту. Обмежень у годинах нема, але є обмеження у віці. Чоловіки повинні виходити на пенсію в 65 років, жінки — в 60. Я дуже щаслива, що обрала для себе цю професію. Досі в захваті від кожного польоту, цікавих рейсів. Мені приємно, що батьки, особливо тато, пишаються мною. Тато ніколи не міг подумати, що я продовжу нашу родинну справу. Я дуже вдячна чоловікові, доньці, батькам і сестрі. Завдяки їхній підтримці мені вдалося здійснити свою мрію. 

— Ваше життєве кредо?

— Боротися, трудитися, йти до своєї мрії та не залишати її.

Валентина НАУМЕНКО
Фото надані респондентом

Інші новини:


Вже третю Олімпійську алею висаджено на Чернігівщині

Продовжуючи нещодавно започатковану традицію на честь відзначення 30-річчя Національного олімпійського комітету України та 20-ї річниці створення відділення НОКу в Чернігівській області, сьогодні у Новгород-Сіверському відбувся черговий спортивно-масовий захід та урочисте висадження третьої Олімпійської алеї.

2021-09-20 11:05