«Мою безмежну любов до України пробудив Майдан…»

2020-11-26 13:03

Світлану Жимолостнову і в Чернігові, і в Україні знають як незмінну майданівку й активну громадську діячку — голову Чернігівської профспілки підприємців «Єдність», котра ніколи не стоїть осторонь соціально значимих подій у нашій країні, області, Чернігові. Росіянка за національністю, пані Світлана вважає себе українкою душею і серцем, її «хата ніколи не скраю». Вона завжди тримає в душі образ Небесної сотні і прагне, аби ідеали Майдану стали реальним життям української нації та народили справді цивілізовану, суверенну й демократичну державу. 

Про це, а ще про сьому річницю Майдану й День Гідності та Свободи і нові сьогодніші майдани підприємців – наша розмова зі Світланою Кузьмівною Жимолостновою, для якої саме слово «Майдан» – ніби код поступу вперед. 

«Про святині та першу річницю»

— Майдан — то був душевний порив людей, усе омріяне й наболіле, що накопичилося в серцях. Але минув час. Маємо практично війну на Сході, котра досі не закінчилася... І нові, інші, але дуже важливі майдани сьогоднішнього дня. 

Пригадую 20 лютого 2015 року, коли була перша річниця Майдану. Зрозуміло, я поїхала до Києва. Для мене це був надзвичайно важкий день... День тієї нетлінної пам’яті, котра ніколи не піде у небуття... Та ще в метро в мене з сумки зрізали синьо-жовту стрічку, і вона просто впала на підлогу. На Майдані я поклала квіти, стала перед тими пагорбами... А в очах у мене пробігали зворушливі, щирі, сумні й трагічні події. Я ніби знову бачила, як наших хлопців несли на щитах... Або наші майданівці бігли, а я одягала на них каски, респіратори, окуляри... І свято вірила, що це врятує їм життя… Я тоді стала навколішки і попросила пробачення у тих, кого ми не вберегли... А потім ми зустрілися ще з однією майданівкою, з котрою чергували ночами на польовій кухні у 25-градусний мороз. Ми тоді розливали чай, а він миттєво замерзав, і наші долоні вкривалися льодом... 

Надвечір ми вирішили піти на Майдан на молебень за убієнними... Але станції метро поблизу Майдану були перекритими. І в мене все аж похололо всередині. Бо коли ми 18 лютого 2014 року їхали на Майдан, метро теж було закритим. Тому з Лісової добиралися на трамваї, тролейбусі, йшли пішки. Але тоді метрополітен перекрили вороги... Мені було дуже боляче. А до стелли, аби покласти квіти, треба було пройти через металошукач... Президент Петро Порошенко виступав на пагорбі, де колись полягли наші хлопці, з броньованої трибуни… Лунав реквієм. Однак хотілося ще почути майданівців, Руслану, яка було з нами практично щодня... Зізнаюся, настрій був не найкращий. І от повертаюся в Чернігів маршруткою, і біля мене сідає чоловік, військовий. Виявляється, він родом з-під Сум. З березня на війні. Побував і під Іловайськом, і в Дебальцевому. І він сказав такі слова: „Якщо нам не допомагають, то хай принаймні не заважають. Наприклад, протилежна сторона підтягує техніку. Ми бачимо, що нас убиватимуть. Але не маємо права стріляти...”

Нині все змінилося. І війна... І життя стало інакшим. З пандемією, новими майданами... І не таким, як мріялося.

«На Майдані я відчула єдність нашої нації»

— Я весь час була на Майдані. Або в Києві, або їхала до Чернігова, аби підтримати наш Майдан, організувати доставку продуктів чи підвіз людей. І тоді, 25 грудня у 2013-му, пам’ятаю, хлопці вийшли на сцену й кажуть: «Давайте за годину-півтори вирішимо: хто бере на себе відповідальність за ті дії, що тут відбуваються. Якщо такої людини не знайдеться, ми йтимемо до Верховної Ради». І ніхто з наших «босів», панове Яценюк, Турчинов, Тягнибок, Кличко, зокрема, на таке не наважилися. І всі пішли на Грушевського. А там стояв «Беркут» і автобуси, котрі перекрили дорогу. Тоді ми почали кидати пляшки з коктейлями Молотова в автобуси. А далі – витягувати бруківку, дробити її. Ми підтягували мішки з камінням до хлопців... Це була наша зброя. А на нас ішли озброєні до зубів... Тоді я відчула, що таке, коли тебе труять газом... Але одразу прибігли дівчата з лимонною водою, якою ми промивали очі, і з молоком, котре треба було пити. Молоко було просто льодяним, але дивовижно, я не захворіла навіть на нежить... Далі ми почали зводити барикади, робити коктейлі Молотова... Ми часто вночі чергували на польовій кухні. Складали їжу, воду і несли хлопцям на передову. І всі одне одному допомагали. Там було справжнє братство. Ми всі були однодумцями. Якось я пішла до біло-голубих. Мене, щоправда, не пропустили. Але я просто шкірою відчула ворожість... А коли повернулася на свій Майдан, почула щирі слова. Хтось запропонував бутерброд, хтось – каву... І мені здалося, що там я побувала в країні, де насправді живу, а повернулася в ту країну, де б мені хотілося жити... Я хочу, аби мої діти, онуки відчували в своїй рідній державі підтримку, а не агресію. Знаєте, на Майдані я відчула єдність нашої нації.

Не знаю, мабуть, так треба, що я завжди опинялася на Майдані в «гарячих точках». 30 листопада, коли розганяли студентів, я була поруч із ними. І вирішила розповісти з трибуни, як розганяли наш Чернігівський майдан. Але не судилося – тієї ночі студентів самих розігнали... 

1 грудня ми всі поїхали на Майдан. Тоді зібралося більше за півтора мільйона людей. І на вустах у нас був один меседж: «Ми не дозволимо бити своїх дітей!» Тому ганебна влада, котра це зробила, повинна була піти. Я й досі не знаю, чому ми не зробили тоді те, що зробили в лютому? Жертв би було значно менше, а влада тоді ще не була готовою до такого спротиву, до такого активного протистояння.

«Мою безмежну любов до України пробудив теж Майдан…»

— Я звичайна людина. Справді, за національністю росіянка. Народилася у селищі старовірів – Добрянці. Закінчила російську школу. А коли поїхала навчатися до Львова, жила в польській родині, то й там розмовляла російською. І ніхто мене за це не картав. У мене раніше ніколи не було вишиванки... Нині маю чудові українські строї. А всю мою безмежну любов до України пробудив Майдан. 23 листопада у Чернігові поставили майданівський намет. 25-го наша організація – Чернігівська профспілка підприємців «Єдність» — до нього приєдналася. Не знаю, звідки тоді в мене бралися сили... Маю сказати, що вся родина — а це чоловік і троє синів — підтримували тоді мене і словом, і ділом...

Це дорогого варте. Тому я встигала й у Києві побувати, там допомогти на кухні, віднести їжу хлопцям на передову, відчергувати ніч. А наступного дня вночі стояти на своєму чернігівському Майдані. До речі, у ніч розгону нашого Майдану я якраз чергувала. І на моїх очах чинилося все те неподобство, варварство... Вісімдесят міліціонерів на чотирьох майданівців... Усе летить шкереберть. Дорогу апаратуру кидають у кузов автівки. Досі це все стоїть в очах... І досі крапку в цій справі не поставлено.

«Нині у нас новий майдан — економічний. Але якщо нас не почують, він може перерости в політичний...»

— 1 грудня 2013 року з усієї України люди їхали до Києва. І тоді почалася наша Революція гідності. На Майдані всі боролися до останнього, і врешті відбулася зміна влади. 

Сьогодні теж нас не чують, але вже в «новому варіанті». Проте 7 років тому наші люди здобули гідність. І відтак ніколи не житимуть, як раніше. Не терпітимуть, коли бачитимуть несправедливість. 17 листопада цьогоріч 20 тисяч підприємців з усієї України стояли під ВР. Уже понад рік ми боремося, і поки що, практично, безрезультатно. Нині знову розпочалися наші акції протесту #SaveФОП проти фіскалізації бізнесу та введення РРО. Люди вимагали не починати карантинні обмеження для малого і мікробізнесу, а також скасувати введення обов’язкових касових апаратів. Сподівалися, що депутати нас почують і проголосують за відповідний законопроєкт. Але нардепи не прийняли його у зміненому варіанті з відстрочкою запровадження касових апаратів для ФОПів до 1 січня 2022 року.

Зрозуміло, нас загалом уже почули й побачили. Врешті почалися деякі перемовини. Але того, що ми вимагали, досі не маємо. 

Так от. 1 грудня (в цю символічну дату початку Майдану) ми знову їдемо під Верховну Раду. І знову протестуватимемо.

Дивуюся. І не розумію наших високопосадовців. У державі вже є досвід багатьох років. 2010 року, на податковому майдані підприємці відстояли свої права. Перед цим була Помаранчева революція. А потім Революція гідності. Державні люди повинні розуміти, що українці сьогодні не будуть стояти мовчки. Тому керівники, бачачи, коли щось назріває, мають сідати за стіл переговорів і розбиратися в проблемі доти, поки не буде знайдено спільне конструктивне рішення. 

Маю сказати, що влада змінилася не в кращий бік. Я весь час говорила: чому ми не пускаємо молодь керівати країною? Ось прийде молодь: прогресивна, розумна, далекоглядна. Але вийшло не так. Молодь при владі практично не розуміє, що таке Україна. Дехто з владців навчався за кордоном. Але не можна тими мірками міряти Україну. Не все те приживається тут. Часто у нас треба починати з нуля і йти своєю дорогою.

Підприємці борються нині без політичних гасел. Наші протести вже практично перетворюються на новий податковий майдан, досі — з чисто економічними вмогами. Але він може перетворитися й на політичний майдан. Хоча поки ми не міняли свої економічні гасла на політичні. 

Ми за постмайданівські роки дуже змінилися. Ми вчимося на своїх помилках. Чому ж наша влада не вчиться?

За 2019 рік наш від нашого «протестувального бізнесу» держава отримала податків — 56 мільярдів гривень. І не витратила на підприємців жодної копійки. Ми ж, окрім податків, платимо зарплати, оренду. Тож — коли нас почують, зрозуміють і підтримають?!

Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото з Інтернету

Інші новини:


СТО «MOTOR» – найсучасніша станція технічного обслуговування автомобілів

СТО «MOTOR» – найсучасніша станція технічного обслуговування автомобілів, загальною площею понад 770 кв. м, пропонує всім власникам автівок вигідно підготувати свій автомобіль до нового весняного сезону.

2021-04-19 11:46