Вадим Димитров: «Для бійців важлива підтримка й повага»

2020-10-19 07:57

Уже досить довгий час на сході країни йде війна. Неоголошена, специфічна, яку ми й досі називаємо АТО. На її фронтах проявили мужність і патріотизм багато бійців Чернігівщини. І Українська армія продовжує поповнювати свої лави професійними військовими з нашого регіону. 

Начальник розвідки відділення начальника артилерії першої танкової бригади, майор Вадим ДИМИТРОВ віддав військовій справі майже 20 років. П’ять із них пробув у зоні АТО. Військову освіту здобув у Сумському інституті ракетних військ та артилерії. Отримавши по закінченню вузу звання лейтенанта, прибув у війська продовжити за фахом свою службу як артилерист. Прослуживши майже десять років, звільнився. Та через два місяці знову повернувся до армії, мобілізувався і в січні 2015 року прибув на службу в зону АТО. Пройшовши допідготовку, був призначений командиром артилерійського взводу у 5 батальйонну тактичну групу 81 окремої аеромобільної бригади у військовому званні майор. Там і продовжив свою службу до демобілізації.   

— Коли я потрапив в АТО, мені дістався новостворений підрозділ. Особовий склад якого лише на десять відсотків складався з кадрових офіцерів. Решта мобілізованих хлопців не була військовими за фахом. Але перші місяці були складними для нас усіх через велике навантаження. Перші завдання виконувалися в районі Авдіївки, Опитного, Водяного. На завдання ходили вночі. І цей досвід війни не можна було порівняти з жодним навчанням чи підготовкою. Тут ти не маєш права на помилку. Бо ця помилка може бути ціною в людське життя, — говорить Вадим Димитров.  

За два місяці війни Вадим Володимирович сформував сильний підрозділ, який розумів свого командира з півслова і відповідально ставився до виконання всіх завдань. Під час служби наші хлопці перебували недалеко від населеного пункту. Тому час від часу ділилися з місцевими продуктами. Але в тісні відносини ні з ким не вступали.

— Лише незначна кількість людей не кричала тобі у спину: «Це моя земля!». З рештою — треба було бути обережними. Ходити поодинці вулицями селища було вкрай небезпечно, тому хлопці вирушали в селище по 5-6 чоловік. Місцеве населення з нічого могло спровокувати якийсь конфлікт. Ми не намагалися здобути їхню прихильність, не звертали увагу на образи. Було неприємно, але ми все одно допомагали старим людям і бідним сім’ям, — каже майор.    

Найбільше наші вояки сумували за домівкою. А поговорити з ріднею не було можливості. Тому бійці дуже раділи дитячим листам і малюнкам, які привозили волонтери. Вони нагадували їм домівку. Малюнками клеїли біля ліжок, тим самим створювали затишок. А вечорами згадували свої сім’ї. Хтось ділився радістю, що його діти пішли до школи, хтось уперше став татом, у чиєїсь дитини було день народження.    

— Ми всі дуже сумували за домівкою, а можливості поспілкуватися з ріднею майже не було. Якщо пощастить, було лише п’ять хвилин. Їх вистачало тільки на те, щоб спитати, як справи. Тому найбільше воякам не вистачало домівки. Родинне питання хвилювало всіх бійців, усім дуже хотілося повернутися додому, — згадує майор Вадим Димитров. 

Вадим Володимирович пробув у зоні АТО майже п’ять років. Особовий склад періодично змінювався. Хтось прибував, хтось звільнявся. І щоразу командир дуже прив’язувався до своїх бійців. Їхні відносини — це було дещо більше, ніж відносини командира та особового складу. Спілкувалися не лише про бойові завдання, підходили і з особистими питаннями. 

— Перші часи нам було дуже важко. Військові прилади були застарілими, у порівнянні з сучасною технікою. Продукти, теплий одяг, форму, речі гігієни привозили волонтери. Ситуація покращувалася з кожним роком. Поступово змінювалася амуніція, вдосконалювалися прилади. Все налагоджувалося, — розповідає Вадим Димитров.  

Особливе місце в житті кожного бійця займає дружба бойових побратимів. Вадим Володимирович згадує, як до нього в особовий склад прибув боєць, який проходив службу ще за радянських часів. Він був значно старшим від свого командира і перший час ходив сам по собі й не завжди дослухався до молодшого за віком командира. Але вони почали потроху спілкуватися про службу, родину, виїжджати разом на бойові завдання і згодом стали справжніми друзями. Подібні випадки на війні були непоодинокими.  

Удома на Вадима Володимировича чекали дружина і три доньки. І зустрічали вони свого тата зі сльозами радості. А найменша донечка кілька днів просто не злазила з татових рук. Більше їй ніхто не був потрібен. Вадим Димитров переконаний: «Багато хто з людей навіть не уявляє, через що бійцям доводиться проходити на війні. Для військових дуже важлива наша повага і підтримка держави. Це підсилює дух патріотизму і робить наших вояків сильнішими».
  
Валентина ОЛЕКСАНДРОВА
Фото надане респондентом

Інші новини:


У Чернігові три школи можуть працювати навіть при введенні червоної зони

Сьогодні під час наради в міській раді начальник Чернігівського управління освіти Василь Білогура повідомив, що в трьох чернігівських школах вакцинацією охоплено практично 100% колективу. А це означає, що ці заклади можуть працювати навіть при введенні в місті червоної зони.

2021-10-19 13:58