Денис Федєшов — львів’янин, який народився в Луганську, а дебютну виставу ставить у Чернігові

2020-10-13 09:59

Незабаром у репертуарі Чернігівського академічного театру імені Т.Г.Шевченка з’явиться нова вистава – «Саронська квітка, або інша сторона гріха». Ви побачите два дра матичні твори Лесі Українки, що майже не ставляться на сцені й мало відомі широкій публіці. Ще менш відомий нашій публіці той, хто ставить названу виставу, бо це його режисерський дебют. Знайомтесь – молодий режисер Денис Федєшов.  

— Денисе, як розпочався ваш творчий шлях?

— Я народився у 1991 році в Луганську. Оскільки мій батько військовий, ми переїхали до Львова. Тож усе моє свідоме дитинство пов’язане саме з цим містом, люблю його, відчуваю себе львів’янином.

Моя перша освіта – технічна. Закінчив магістратуру Львівської  Політехніки. Однак паралельно з навчанням  відвідував театр «Ми» під орудою Валерія Альфонсовича  Собецького. Це мій перший театральний учитель, зіграв у нього чимало цікавих ролей.

У 2015 році почалась чергова хвиля мобілізації, і я пішов до армії, щоби виконати свій громадянський обов’язок.

Після повернення  знову тягло до театру. У 2016 році  познайомився з режисеркою з Криму — Наталкою Меньшиковою.  Разом із нею ми створили театр «Домус» у Львові. Головна ідея  театру  була  обє’днати кримчан і львів’ян, аматорів і професіоналів, створити власний репертуар, знайти те, що поєднує, а не роз’єднує людей.

З виставою «Метелики вільні» за п’єсою Леонарда Герша, в якій я грав головну роль, нам вдалося об’їхати дев’ять українських міст: Бахмут, Новоавдєєвку, Краматорськ, Сєвєродонецьк, Дніпро, Дрогобич та інші. Це був незабутній досвід.

Також брав участь у проєкті «21.naked vice». Це перформанс , у якому переселенці та львів’яни  читали поезію Юрка Іздрика, Любові Якимчук, Олени Степової.  Рефлексували  на тему переселення, вигнання людини з дому, з міста, з раю… У 2018 році одержав нагороду у номінації: «Кращі діячі культури міста Львова» у приємній компанії з Андрієм Водичевим та Розою Саркісян.
Паралельно  навчався на режисурі в університеті імені І. Карпенка-Карого у Києві, на курсі Олексія Павловича  Кужельного.

— 21 жовтня на сцені Чернігівського облмуздрамтеатру відбудеться прем’єра вашої дебютної вистави . Як настрій? Які очікування, передчуття?

— Настрій гарний, трохи хвилююсь, як усе відбудеться, складеться, проте бачу вогонь в очах акторів, це надихає працювати, йти вперед…Я вдячний долі, що звела мене саме з цим театром, і з паном Андрієм Бакіровим, вважаю, що це для мене хороший старт, адже театр дуже потужний , зі мною працює сильна команда талановитих людей.

— Що значить для вас драматургія Лесі Українки? Чи вважаєте її твори новим виміром української  класики в європейському контексті?

— Думаю, що так, адже її драматургія розкриває всебічні сторони людського буття, є багатогранною, ставить універсальні питання для кожного покоління. Наприклад, тема жіночої емансипації була і є актуальною. Не люблю, коли мені закидають, мовляв, Лесині тексти надто складні та не сценічні, думаю, що ми маємо самі  доростати до них , перечитувати, осмислювати та виводити їх на новий рівень в театрі.

Вистава буде осучасненою версією, я би сказав, що ідея полягає в тому, щоби зробити  виставу поза часом. Вона  буде йти на малій сцені, де глядачі разом  з акторами  існуватимуть  в єдиному  сценічному просторі, між ними не буде бар’єрів та стін. Роблю ставку на акторській грі, особистостях, на підтекстах та діалогах із глядачем. Із декорацій у мене лише  килим, своєрідне татамі, на якому буде відбуватись головне протистояння між вірою та зневір’ям, любов’ю та зрадою, гідністю та підлабузництвом…Ця історія про справжню віру, що дає сили нести відповідальність, не зійти з обраного шляху, не продати власного Христа.

— Львівський театр імені Леся Курбаса є унікальним в українському театральному просторі. Він зберігає свою окремість, атмосферність…Чи став він для вас духовно та художньо  близьким? Чи плануєте пов’язати з ним подальше творче життя?

— Я працюю в цьому театрі вже два роки, безумовно я ментально пов’язаний з ним. Він неповторний. Особливо те, що відбувалось в ньому на початку 90 років, театрів такого рівня  небагато в Україні. Мене він виховує, дає крила для лету, але, треба будувати свій шлях далі, йти вперед, можливо, повертаючись час від часу до  рідних стін за натхненням, порадою, добрим словом. Загалом, я вважаю, що режисер – це не професія, це світогляд. Адже, цій професії не можна навчити, її можна навчитися. Для мене це можливість пізнати глибше світ,  його закони, спроба перенести життя під світло софітів, немов під мікроскоп, дослідити його, пережити глибше, нагадати людям про щось важливе, головне…

— В репертуарі Чернігівського академічного театру імені Т.Г.Шевченка всі вистави йдуть виключно українською мовою. Питання мови є для вас принциповим сьогодні? 

— Так, питання мови є принциповим для мене, адже мова – це  генетичний код нації, вважаю, що на державному рівні має все бути тільки  українською, і театр не є винятком. Інакше постає питання, заради чого на сході гинуть наші хлопці і дівчата. Ми можемо не цікавитись політикою, проте політика цікавиться нами. Вважаю, що настав час повертатися до себе, читати, говорити, думати українською, щоби пізнати себе, зрозуміти, хто ми є, куди  йдемо, і мати сили не зійти з обраного шляху.

Ангеліна ВЕЛИКА
Фото надане авторкою

Інші новини:


Від послання нам легше не стане

У вівторок пан Зеленський виступив у ВР із щорічним посланням до народу України. На жаль, воно більше перегукувалося із твором на тему «Як я провів літо» й нічого нового від гаранта ми не почули. Одні пустопорожні обіцянки та повторення неправдивої інформації. Особливо стосовно перебігу пандемії та «рішучої» боротьби з хворобою як його особисто, так і його непрофесійної команди.

2020-10-23 09:22