Сергій Мурований: його професія — служити Батьківщині

2020-10-12 09:08

У військових за фахом не стоїть питання: їхати на війну чи ні. Відповідь завжди очевидна — їхати. Полковник запасу, кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Сергій Мурований обрав собі за професію захищати суверенітет, незалежність, територіальну цілісність, свободу і мир в Україні. Він один із перших добровольців, які пішли воювати в зону АТО, коли війна на сході країни ще тільки починалася. Коли там тривали запеклі бої, і українські землі поверталися ціною численних втрат наших бійців. А воював Сергій Мурований у складі легендарного 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-1». І разом із ним воювали наші чоловіки, яким не бракувало сміливості та рішучості піти на війну і протистояти російській агресії.

Для Сергія Григоровича війна почалася з посади заступника командира батальйону. Минув не один рік, а він і досі добре пам’ятає, як у травні 2014-го його батальйон у повному складі вирушив на Луганщину, в місто Сватове, щоб обороняти важливі державні об’єкти. То був початок війни. Тоді критично бракувало військової техніки, зброї, спецодягу, теплих речей і продуктів харчування. А більшість мешканців Донбасу називала наших бійців «фашистами». І знадобився певний час, щоб допомогти їм зрозуміти справжню реальність тодішньої ситуації.

— Ситуація трохи покращилася після нашої зустрічі з активом. Одна з мешканок Сватового впізнала  мене, бо колись була моєю землячкою. Лише тоді люди зрозуміли, що до них прийшли військові Збройних сил України, — згадує пан Сергій.  
У подальшому тривала служба на блок-постах і будівництво опорних пунктів. А згодом славнозвісний 13-ий батальйон територіальної оборони «Чернігів-1» вів запеклі бої в районі Станиці Луганської, воював за Вуглегірськ і Дебальцеве, яке стало одним із епіцентрів бойових дій між Збройними силами України та російсько-терористичними угрупованнями. П’ять років минуло від тих страшних подій, але спогади про участь у визволенні міста залишилися в пам’яті назавжди. І час від часу, заплющивши очі, спогади знову і знову переносять у той запеклий бій. Але про все те боляче згадувати. 

Сергій Мурований пригадує, як попервах нашим бійцям бракувало продуктів харчування і доводилося скидалися грошима, щоби купити картоплі. Їжі, привезеної  з дому не вистачало, а волонтери до наших вояків тоді ще не доїжджали. Хлопцям доводилося самим купувати найнеобхідніші харчі та самостійно варити їсти у великих казанах на цілий взвод. Не було і бронежилетів. Вони з’явилися пізніше завдяки Жіночій сотні Самооборони Чернігівщини. І хоча чотирьох бронежилетів було замало, вони все одно допомагали нашим бійцям. Повністю укомплектованими касками та бронежилетами бійці були наприкінці року.

— Бронежилети бійці вдягали по черзі, коли заступали на пост. Завдяки їм при виконанні завдань хлопці ставали більш упевненими. Це підтримувало морально. Ми дуже вдячні Жіночій сотні Самооборони Чернігівщини за допомогу і підтримку наших бійців, — каже пан Сергій.   

Сергій Григорович пробув у зоні АТО близько десяти місяців. За цей час назбиралося багато різних спогадів. Деякі з них нагадують про сміливість і відданість наших військових.   

— Коли наші бійці зайшли у Станицю Луганську, паралельно туди заходило чотири взводи. Один із них мав займати оборонну позицію на мосту через річку Сіверський Донець. Взводу вдалося протриматися там три години, після чого він одразу потрапив під артилерійський обстріл із території Росії. Наших вояків довелося евакуйовувати. Були поранені, загиблі. Бійців евакуювали, а техніка, озброєння і майно залишилися на мосту. І серед хлопців виявилося двоє добровольців — Макаренко та Іванов, які тричі їздили на міст і привезли звідти зброю, паспорти, воєнні квитки. Для нас  було дуже важливо, що ці речі не потрапили до рук бойовиків, — розповідає Сергій Мурований.  

Пізніше нашим хлопцям почали допомагати волонтери, завдяки яким покращувалася ситуація і з продуктами, і з одягом. А особливо піднімали настрій дитячі листи та малюнки. У пана Сергія назбиралося їх більше двадцяти. Він досі зберігає їх і згодом планує передати до музею. Від початку війни і нині продовжує бути волонтеркою і дружина Сергія Григоровича пані Людмила. Вона любляча жінка й турботлива мати для чоловіка та двох  синів, які теж присвятили своє життя захисту держави і людей. Старший син Іван — військовий, має звання старшого лейтенанта, півтора року був у зоні АТО. Молодший син Богдан — курсант Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля Національного університету цивільного захисту України. Батьки пишаються тим, що їхні діти обрали собі професію служіння Батьківщині.  

Напередодні Дня захисника України Сергій Мурований кожній українській родині побажав добробуту, злагоди і родинного затишку, а Україні — миру на наших умовах.

Нам треба знати своїх захисників, цінувати їх і бути вдячними за їхню незламну силу духу. І хоча самі військові, бійці АТО свої подвиги не вважають героїчними, для нас вони все одно Герої, і кожен із них заслуговує на нашу повагу. 

Валентина ОЛЕКСАНДРОВА
Фото надане респондентом

Інші новини:


Годування груддю найкраще для здоров’я матері та дитини

Всесвітній тиждень підтримки грудного вигодовування проводиться щорічно з 1 по 7 серпня за ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров’я.

2021-08-05 10:06